«Домашній вовк», або звідки взялись собаки?

Тисячоліттями пліч-о-пліч з людиною живе собака, відданий друг, який ніколи не зрадить, завжди прийде на допомогу та захистить. Давайте спробуємо з’ясувати звідки взялись наші охоронці, помічники та просто вірні друзі. 

Версій, які пояснюють походження домашнього собаки, багато. Проте жодна з них не доведена, що пояснюється відсутністю документації (процес одомашнення почався наприкінці палеоліту – початку неоліту).

Усі гіпотези можна розділити на 2 групи: поліфілетичні та монофілетичні. Перші пояснюють походження домашнього собаки від кількох предків, другі – від одного.

Ще у XVIII-XIX столітті походження домашніх улюбленців виводили від одного предка: вівчарки, шакала чи вимерлої собаки Canis ferus (Бюффон, Гульденстад, Штудер). Теперішні прихильники монофілетичної теорії предком вважають вовка. Проте, врахувавши різноманітність розмірів, форм та зовнішнього вигляду собак, гіпотеза їх походження від одного предка здається досить сумнівною.                                             

Прихильники поліфілетичної теорії поянюють походження собаки від кількох предків (вовка, шакала та койота) майже одночасно в кількох частинах світу. Наприклад, Келлер за походженням виділяє кілька груп собак і наводить відповідного дикого предка: для шпіців і азіатських собак-парій – шакала; для групи вівчарок – індійського вовка; для хортів – ефіопського шакала; для всіх довговидих собак – тибетського вовка (вимерлий вид, схожий на вовка, але більш щільної конституції і чорного кольору). 

Все ж таки найбільшу схожість собака має з вовком.

Дж. П. Скотт з Огайського університету в чотирилапого друга визначив 90 характерних рис поведінки, з яких 71 характерна і для вовків. Причому відсутні риси найменш примітні і, можливо, просто не були помічені під час спостереження за вовками. Але і інші види (шакал і койот) взяли участь у формуванні цього виду. Наукові дослідження показали, що теперішні схрещування собаки з вовком, шакалом та койотом дають життєздатних і плодючих нащадків. Це можна вважати підтвердженням теорії про кількох предків домашнього собаки.

Легенда.

Близько десяти тисяч років тому до вогнища первісної людини прийшов вовк, предок домашнього собаки.

За іншою версією, маленьких вовченят до людей принесли мисливці. Одному із них пощастило – його не з’їли. Беззахисне дитинча стало іграшкою для людського племені. А оскільки вовк – тварина зграйна, згодом воно змогло влитись в «людську зграю». І виявилось, що вовченята можуть, крім розваг, приносити користь. У них краще, ніж в людини, розвинений слух та нюх, гарчанням вовки можуть попередити про наближення ворога та допомогти загнати у пастку здобич. Відповідно тих, хто не виявляв до людини агресії – не з’їдали, а використовували, як помічників.

Згодом у такої пари «хороших» вовків народжувалось потомство. Маленькі вовченяти уже були по-дружньому налаштовані до людей. Почався відбір вовків, які добре ставились до людини. Пройшов певний період часу, вони одомашнились – і ми отримали відданого друга – домашню собаку.