Детальна історія породи Картезіанський кіт
Історія Картезіанського кота оповита легендами та сягає глибини століть. Найпопулярніша, хоч і недоведена теорія, пов’язує їхнє походження з монахами Картезіанського ордену (Ordre des Chartreux), заснованого у XI столітті біля Гренобля у Французьких Альпах. Легенда свідчить, що котів завезли до монастиря лицарі, що повернулися з хрестових походів, можливо, з гірських районів Сирії. Вважалося, що монахи розводили цих блакитних котів за їхні мисливські здібності (для боротьби з гризунами) та спокійний, мовчазний характер, що пасував до тихого монастирського життя. Проте документальних підтверджень цієї красивої історії не існує, і сам орден заперечує будь-який зв’язок із розведенням котів.
Перші письмові згадки про блакитних котів у Франції з’являються значно пізніше. У XVI столітті поет Жоашен дю Белле у вірші «Французький кіт» описує свого сірого кота Бело. У XVIII столітті натураліст Бюффон у своїй «Природничій історії» описав «кота Франції», виділяючи його як окрему породу. Карл Лінней у своїй класифікації дав йому назву Felis catus caeruleus – «блакитний кіт». У той час цих котів часто називали «котами Мальтійського ордену» або просто «блакитними котами». Їх цінували не лише за мисливські якості, але й за густе хутро, яке, на жаль, використовувалося для виготовлення одягу.
Цілеспрямована робота з відновлення та збереження породи Шартрез розпочалася лише у 1920-х роках завдяки сестрам Леже з острова Бель-Іль біля узбережжя Бретані. Вони помітили колонію міцних блакитних котів з мідними очима, що вільно жили навколо місцевого шпиталю. Сестри почали програму розведення, використовуючи найяскравіших представників цієї колонії, які відповідали описам історичних «котів Франції». Їхній кіт Mignonne de Guerveur став зразком для першого стандарту породи, затвердженого у Франції в 1939 році. Саме завдяки зусиллям сестер Леже порода отримала свою офіційну назву «Шартрез».
Друга світова війна завдала серйозного удару по популяції, і Картезіанський кіт опинився на межі зникнення. Для відновлення чисельності та генетичного різноманіття заводчики були змушені вдаватися до схрещувань з іншими породами, зокрема з Британськими короткошерстими блакитного окрасу та, можливо, перськими котами. Це призвело до тимчасового об’єднання Шартрез та блакитних Британців в одну категорію деякими фелінологічними організаціями, зокрема FIFe, у 1970 році. Однак завдяки зусиллям французьких ентузіастів породи, у 1977 році FIFe знову визнала Шартрез окремою породою з власним стандартом, підкресливши її унікальні риси, що відрізняють її від британських котів.
До США перші Шартрез були завезені у 1970 році Хелен та Джоном Гамонами (Gamonal Cattery). Порода була визнана CFA (Cat Fanciers' Association) у 1987 році. Сьогодні Картезіанський кіт залишається відносно рідкісною породою за межами Франції, але має відданих шанувальників по всьому світу, які цінують її унікальну історію, зовнішність та чудовий характер.
Як виглядає Картезіанський кіт: стандарт та опис зовнішності
Картезіанський кіт – це втілення міцності та елегантності. Його зовнішність описують як «картоплю на ніжках-сірниках» через контраст між масивним тілом і відносно тонкими, але міцними кінцівками. Це кіт середнього та великого розміру з добре розвиненою мускулатурою та міцним кістяком. Статевий диморфізм яскраво виражений: самці значно більші та масивніші за самок, з більш розвиненими щоками («бакенбардами»).
Основні риси стандарту породи Шартрез:
- Тіло: Міцне, масивне, але не огрядне («robust»). Грудна клітка широка, глибока. Спина пряма. Плечі та стегна потужні. Кістяк міцний.
- Голова: Широка трапецієподібна форма (ширша біля основи, вужча зверху). Контури заокруглені, але не кулясті. Щоки повні, добре розвинені, особливо у дорослих самців. Ніс прямий, середньої довжини та ширини, без стопа (різкого переходу від лоба до носа). Лоб високий, злегка заокруглений. Мордочка відносно вузька порівняно з головою, з легким звуженням до носа, що створює враження характерної «усмішки».
- Вуха: Середнього розміру, високо посаджені, прямі. Кінчики злегка заокруглені.
- Очі: Великі, круглі, виразні. Розташовані відносно близько. Колір – від золотистого до насичено-мідного або помаранчевого. Зелений колір є недоліком. Яскравість та чистота кольору цінуються високо.
- Шия: Коротка, товста, мускулиста.
- Кінцівки: Відносно короткі та стрункі порівняно з тілом, але з міцним кістяком та добре розвиненою мускулатурою. Лапи круглі, середнього розміру. Подушечки лап – сіро-блакитні.
- Хвіст: Середньої довжини, товстий біля основи, гнучкий, плавно звужується до овального кінчика.
- Шерсть: Унікальна текстура є однією з головних ознак породи. Вона коротка, дуже густа, щільна, злегка піднята над тілом (нагадує хутро видри) завдяки рясному підшерстку. Текстура трохи «вовняна», м’яка на дотик, має водовідштовхувальні властивості.
- Забарвлення: Допускаються усі відтінки блакитно-сірого – від попелястого до шиферного. Перевага надається світлим, яскравим блакитно-сірим тонам. Забарвлення має бути рівномірним по всьому тілу, без тіні або відмітин (хоча у кошенят можуть бути тимчасові смуги або кільця на хвості, які зникають з віком). Мочка носа – сіро-блакитна.
Важливо відзначити, що Картезіанський кіт розвивається повільно і досягає повної фізичної зрілості (розміру, масивності, розвитку щік у самців та інтенсивності кольору очей) лише у віці 3–4 років.