Турецька ангора — Історія та стандарт

Історія походження турецької ангори

Турецька ангора належить до аборигенних, природно сформованих порід, історія яких сягає глибини століть. Її батьківщиною вважається регіон Анкари (раніше Ангори) в Туреччині. Вважається, що предками цих елегантних кішок були дикі африканські коти (Felis Lybica), які з часом були одомашнені. Інша теорія припускає зв’язок з кавказьким диким котом через схожість у статурі та текстурі шерсті.

Перші письмові згадки про довгошерстих кішок з Туреччини з’являються в Європі ще в 16 столітті. Мореплавці та торговці привозили цих незвичайних тварин до Франції та Англії, де вони швидко завоювали популярність серед аристократії. Їхня розкішна біла шерсть та граційна статура робили їх бажаними улюбленцями при королівських дворах. Кардинал Рішельє та Марія-Антуанетта були відомими шанувальниками ангорських кішок.

Протягом століть турецька ангора була синонімом будь-якої довгошерстої кішки. Однак на початку 20 століття ситуація змінилася. З появою та популяризацією перської породи, яка мала густішу подвійну шерсть, чистокровні ангори почали втрачати свою самобутність через активне схрещування. Селекціонери використовували ангор для надання персам більш шовковистої текстури шерсті та елегантності. Це призвело до того, що до середини 20 століття справжня турецька ангора опинилася на межі зникнення навіть на своїй історичній батьківщині.

На щастя, у Туреччині усвідомили цінність цієї унікальної породи. Уряд країни оголосив турецьку ангору національним надбанням, а в зоопарку Анкари була започаткована програма з її збереження та розведення. Основна увага приділялася кішкам класичного білого забарвлення з блакитними, золотими та різнокольоровими очима.

Відродження породи на міжнародній арені почалося в середині 20 століття, коли американські та європейські ентузіасти змогли отримати кількох представників з Анкарського зоопарку. Завдяки їхнім зусиллям вдалося відновити популяцію та добитися офіційного визнання породи провідними фелінологічними організаціями. Асоціація любителів кішок (CFA) визнала білу турецьку ангору в 1973 році, а кольорові варіації – у 1978 році. Сьогодні турецька ангора – це відроджений скарб, що зберіг свою природну грацію та унікальний характер.

Як виглядає турецька ангора: детальний опис зовнішності

Турецька ангора – це втілення елегантності та грації. Вона має гармонійну, збалансовану статуру середнього розміру, яка поєднує силу та витонченість. Тіло видовжене, гнучке, з добре розвиненою, але не грубою мускулатурою. Кістяк тонкий, що надає кішці легкості.

• Голова: Має форму модифікованого клина, від середнього до малого розміру, пропорційна до тіла. Мордочка плавно окреслена, без різких переходів. Підборіддя міцне, утворює вертикальну лінію з носом.
• Вуха: Великі, широкі біля основи, загострені на кінчиках, високо і досить близько посаджені на голові, вертикальні. Бажані пензлики на вухах та пучки шерсті всередині.
• Очі: Великі, мигдалеподібної форми, виразні, трохи косо поставлені. Колір очей може бути будь-яким: блакитним, зеленим, золотим, бурштиновим, мідним. Особливо цінується гетерохромія – коли одне око блакитне, а інше – іншого кольору (найчастіше зеленого або золотого). Колір очей не залежить від забарвлення шерсті, хоча блакитні очі та гетерохромія найчастіше зустрічаються у білих кішок.
• Шия: Витончена, середньої довжини.
• Тіло: Видовжене, струнке, елегантне, з добре розвиненою мускулатурою. Грудна клітка вузька. Лінія спини пряма.
• Кінцівки: Довгі, стрункі. Задні лапи трохи довші за передні, через що круп злегка піднятий. Лапки маленькі, овальні або круглі, витончені, з пучками шерсті між пальцями.
• Хвіст: Довгий, пухнастий, широкий біля основи і звужується до кінчика, нагадує перо страуса. Шерсть на хвості довга і розсипчаста. Кішка часто тримає хвіст вертикально або закидає його на спину.
• Шерсть: Головна прикраса породи. Напівдовга, тонка, шовковиста, розсипчаста, практично без підшерстка. На дотик дуже м’яка і приємна. Найдовша шерсть утворює «комір» на шиї, «штани» на задніх лапах та розкішний плюмаж на хвості. Влітку шерсть стає значно коротшою, особливо на тілі, залишаючись довшою на хвості та «штанах».
• Забарвлення: Хоча класичним і найбільш відомим є сніжно-білий, стандарт породи визнає велике різноманіття забарвлень: чорне, блакитне, червоне, кремове, черепахове, димчасте, сріблясте, а також різні варіанти таббі (мармуровий, тигровий, плямистий) та біколорні (поєднання основного кольору з білим). Не визнаються лише забарвлення, що вказують на гібридизацію: шоколадний, ліловий, цинамон, фавн та будь-які варіації колор-пойнт.

Основні фізичні характеристики турецької ангори