Веттерхун

Про веттерхуна часто пишуть, що всі собаки породи споріднені між собою «тісніше, ніж брат і сестра», і наводять цифру 66 %. Цифра справжня, але сама по собі вона не означає нічого, доки не сказано, відносно чого її порахували. Це головне, що варто засвоїти про генетику рідкісних порід.

Коефіцієнти спорідненості й інбридингу завжди рахуються від якоїсь референсної популяції — від умовного набору предків, які вважаються неспорідненими. Змініть цю базу, і те саме поголів’я дасть зовсім інше число. У веттерхуна це видно як на долоні, бо різні документи породи рахують по-різному й чесно про це пишуть:

Придивіться до першого й п’ятого рядків. Ті самі собаки, та сама популяція, той самий рік — і водночас «щонайменше 32 %» та «не вище 10 %». Суперечності немає: перше число рахують від усієї відомої глибини родоводу, друге — тільки за чотири покоління. Що коротша пам’ять розрахунку, то менше спільних предків він встигає побачити і то нижчий результат. Правило розведення користується короткою базою свідомо, бо на довгій базі жодна пара в породі не пройшла б відбір узагалі.

Так само не можна ставити поруч 66 % і 36 %, ніби це суперечність: перше — спорідненість між двома тваринами, друге — коефіцієнт інбридингу, і це різні величини з різними шкалами. А 32 % з родоводу й 36 % з ДНК-тесту — це вже дві незалежні методики, які зійшлися близько, і саме тому оцінці можна довіряти.

Практичний висновок для покупця простий: якщо заводчик називає вам відсоток інбридингу цуценяти, питайте, за скільки поколінь він порахований. Без цього уточнення число не порівнюване ні з чим.

Інбридинг у веттерхуна перестав бути абстракцією тоді, коли його стало видно на в’язках. Асоціація розібрала всі в’язки за 2005–2011 роки: 249 спроб за 236 виданими дозволами, за участю 78 різних плідників. У середньому на один послідок припадало 2,25 спроби, а результат мали лише 47 % в’язок.

Щоб зрозуміти, наскільки це мало, потрібен орієнтир — і асоціація його наводить: на кафедрі розмноження ветеринарного факультету Утрехтського університету виходять з того, що в собак щонайменше 80 % запланованих в’язок мають завершуватися послідком. Тобто порода працювала приблизно вдвічі гірше за очікуване. У тому самому періоді 24 % плідників не дали жодного послідку, а серед 102 сук, які дали 116 послідків, 27 % запропонованих сук не завагітніли зовсім.

Спад видно і в річних зрізах, які асоціація подала, готуючи програму:

Сама асоціація перелічує ознаки, за якими це впізнають: у сук — нерегулярні й розщеплені тічки, зниження статевого потягу, відсутність вагітності після в’язки та перервані вагітності; у кобелів — знижена в’язкова активність і гірша якість сперми.

Відповіддю став документ із назвою, датами й строком: «Beleidsplan Fokkerij Wetterhounen 2013–2028» — план племінної роботи, розрахований на 15 років, до 31 грудня 2028 року. Шлях до нього був довгий: комісія з питань розведення забила на сполох 2008 року, наприкінці 2009-го дістала від нідерландського кінологічного управління дозвіл готувати план, з січня 2010-го провела чотири наради заводчиків, і план ухвалили 19 березня 2012 року. До роботи залучали фонд рідкісних свійських порід, бюро збереження живої спадщини та співробітників університетів Вагенінгена й Утрехта.

Конструкція плану продумана до дрібниць, і кожне обмеження має причину:

• Десять плідників щонайбільше з восьми порід за дванадцять років. Багато різних донорів замість кількох «вдалих» — щоб генофонд розширювався справді широко й щоб не накопичувалися рецесивні ознаки однієї сторонньої лінії.
• Крапельний метод. Чужу кров вносять малими дозами: суку веттерхуна в’яжуть із кобелем іншої породи, і далі нащадків повертають у породу поступово, щоб набута різноманітність не розчинилась і не загубилась.
• Окремі реєстри. Нащадки потрапляють до додаткових розділів племінної книги — G-0, G-1 і G-2 — і дістають родовід із позначкою обмеженої реєстрації. Знімають її лише після відбору у віці близько 18 місяців.
• Обмеження на плідників. За правилами розведення кобель може дати щонайбільше чотири послідки за життя, а сука — три, не більше двох за 24 місяці й з перервою щонайменше вісім місяців. Окремо: плідник-веттерхун, який уже дав три послідки без спадкових вад, дістає право ще щонайбільше на дві в’язки, і тільки із суками з ауткросних поколінь.
• Резерв на майбутнє. Разом із фондом рідкісних свійських порід створено банк сперми, щоб автентичні гени лишалися доступними й через десятиліття.
• Незалежна оцінка. Кожен крок супроводжує призначене журі з чотирьох–шести фахівців; каденція — п’ять років, поновлювана двічі.
• Страховка чистопородності. План прямо зобов’язує завжди мати доступні стовідсотково чистопородні комбінації й отримувати з них потомство, зі щорічним звітом.

Варто відзначити й те, як асоціація описує власні невдачі. В ауткросі з барбетом їй уперше довелося виключити двох собак першого покоління за результатами знімків кульшових суглобів, а в іншій комбінації — зупинити роботу через проблему зі здоров’ям відібраного собаки. Джерело, що повідомляє про власні втрати, заслуговує на більше довіри, ніж те, що звітує самими успіхами.

Станом на вересень 2025 року асоціація опублікувала перелік із восьми ауткросних ліній із датами народження перших послідків:

Логіка добору різна від випадку до випадку. Західносибірську лайку обрали свідомо як породу первісного типу: такі породи стоять генетично далеко від веттерхуна, а отже дають найбільший приріст різноманітності. ДНК-тест підтвердив розрахунок — очікуваний коефіцієнт інбридингу тієї пари виявився меншим за 1 %, тобто собаки практично не споріднені, тоді як усередині породи цей показник тримається близько 36 %. Той самий тест дав і несподіванку: у комбінації могли народитися коричневі цуценята, хоча в лайки цей окрас майже не трапляється — рецесивний ген довго лишався непоміченим.

За підрахунком голови комісії з розведення, від першого послідку першого покоління до останнього послідку другого покоління в межах програми народилося 130 цуценят.

Сьомий рядок таблиці вище заслуговує окремої зупинки. У грудні 2024 року донором ауткросу став стабіхун — та сама друга фризька порода, з якою веттерхуна перестали схрещувати у 1938–1942 роках, аби зберегти своєрідність кожної. Через вісім десятиліть її свідомо повернули в розведення, але вже як контрольований інструмент розширення генофонду, а не як стихійне змішування.

Плутати ці породи все ж не варто, і найпростіше розрізнення — формальне. Веттерхун належить до групи 8 FCI (водяні собаки), а стабіхун — до групи 7 (лягаві). Різняться й розміри: у стабіхуна ідеальний зріст становить 50–53 см у кобелів і 48–50 см у сук, з допуском два сантиметри в обидва боки. Різна й робота: веттерхун — міцний, самостійний мисливець на видру й хижаків, стабіхун — м’якший універсальний лягавий собака. І зовнішньо вони не близнюки: тугі жирнуваті кучері й закручений спіраллю хвіст веттерхуна не сплутати з довшою прямою шерстю стабіхуна.

Окремо варто відрізняти веттерхуна від кучерявошерстого ретривера: попри схожу на перший погляд кучеряву «сорочку», це англійська порода з іншої групи, іншої історії й іншого призначення.

1. Стандарт легалізує інохідь. Схильність веттерхуна йти інохіддю прямо названа в стандарті менш бажаною, але припустимою. Більшість порідних стандартів такий алюр карає.
2. Шерсть на вусі — окрема порідна ознака. Стандарт описує її окремо: кучерява й довша біля основи вуха, вона коротшає донизу, а нижня третина вуха вкрита вже коротким волосом.
3. Вада — бути схожим на протилежну стать. Серед серйозних вад стандарт називає брак статевого диморфізму: кобель має виглядати кобелем, сука — сукою.
4. Порода, у якої є дата закінчення плану порятунку. Програма управління інбридингом розрахована рівно до 31 грудня 2028 року — рідкісний випадок, коли робота з генофондом має строк, а не триває «поки вийде».
5. Стабіхуна спершу відділили, а потім повернули. Дві фризькі породи розвели між собою у 1938–1942 роках і знову звели у грудні 2024-го — цього разу за протоколом і під наглядом журі.
6. Число в стандарті старше за сам стандарт. Оцінка «близько 1000 собак у світі» стоїть у чинній редакції, але англійське видання датує її 2013 роком.