Історія породи баварський гірський гончак
Історія баварського гірського гончака нерозривно пов’язана з еволюцією мисливської зброї та зміною підходів до полювання у XIX столітті. З появою більш точної та далекобійної вогнепальної зброї мисливці все частіше стикалися з проблемою підранків – тварин, які, будучи пораненими, могли пройти значну відстань перед тим, як впасти. Для їх пошуку були потрібні спеціалізовані собаки з винятковим нюхом, здатні йти по холодному кров’яному сліду.
Традиційно для цих цілей використовували гончаків по кров’яному сліду, найвідомішим з яких був ганноверський гончак. Це були надійні, але досить масивні та важкі собаки, ідеально пристосовані для роботи на рівнині. Однак у гірських районах Баварії їхня статура ставала перешкодою. Потрібен був легший, спритніший і компактніший собака, здатний невпинно працювати в складних умовах гір та лісів.
Заслуга створення нової породи належить барону Карлу-Бебенбургу Райхенхалю (Karg-Bebenburg Reichenhall), пристрасному мисливцю, який наприкінці 1870-х років почав цілеспрямовану селекційну роботу. Він вирішив схрестити перевірених у роботі ганноверських гончаків з місцевими, легшими породами гірських гончаків, такими як тірольський бракк та австрійський чорно-підпалий гончак. Метою було зберегти винятковий нюх і спокій ганноверця, але надати собаці більш легку конституцію, коротші лапи та витривалість, необхідну для гір.
Результат перевершив очікування. Отримані собаки були витривалими, азартними, з чудовим чуттям і неймовірною прив’язаністю до свого провідника. Вони могли годинами переслідувати здобич, легко долаючи круті схили та густі хащі. У 1883 році був заснований «Клуб баварських гірських гончаків» у Мюнхені, що стало офіційною датою визнання породи. З того часу «баварці» стали незамінними помічниками єгерів та мисливців у гірських регіонах Німеччини, Австрії та Швейцарії.
Як виглядає баварський гірський гончак: стандарт та опис зовнішності
Баварський гірський гончак – це собака середнього розміру, гармонійно складений, з міцним кістяком та добре розвиненою мускулатурою. Він справляє враження швидкої, витривалої та впевненої в собі тварини. Його тіло трохи розтягнуте, з піднятим задом, що є характерною рисою для порід, які працюють у горах.
- Голова: Череп відносно широкий, не важкий, з чітко вираженим переходом від лоба до морди (стоп). Морда трохи коротша за черепну частину, не надто загострена. Губи щільно прилягають, не обвислі. Ніс великий, чорного або темно-коричневого кольору, з широкими ніздрями, що свідчить про чудовий нюх.
- Очі: Ясні, виразні, не надто великі. Колір – від темно-карого до горіхового. Погляд розумний та уважний.
- Вуха: Важкі, висячі, посаджені високо. Довжиною сягають кінчика носа. Вони широкі біля основи та заокруглені на кінцях, гладко звисають уздовж щік.
- Корпус: Шия середньої довжини, міцна, з невеликим підвісом. Лінія верху трохи піднімається від холки до крупу. Спина сильна та еластична. Грудна клітка довга, добре розвинена, овальної форми, що забезпечує достатньо місця для легенів та серця. Живіт помірно підтягнутий.
- Хвіст: Посаджений високо, середньої довжини. Собака несе його горизонтально або трохи опущеним донизу.
- Кінцівки: Передні кінцівки прямі, з міцними кістками, мускулисті. Задні кінцівки мають добре виражені кути скакальних суглобів, що забезпечує потужний поштовх при русі вгору. Лапи овальні, зі щільно стиснутими пальцями та міцними подушечками.
- Шерсть та забарвлення: Шерсть коротка, густа, щільно прилягає до тіла, на дотик трохи жорстка. На голові та вухах шерсть тонша і м’якша. Допустимі забарвлення варіюються від насиченого оленячого-рудого до рудувато-коричневого, пісочного або палевого. Часто зустрічається тигрове забарвлення (темні смуги на рудому фоні). Спина та вуха зазвичай темніші за основний колір. Невелика біла пляма на грудях («зірочка») допускається стандартом.
