Історія виникнення породи
Історія добермана нерозривно пов’язана з ім’ям однієї людини - Карла Фрідріха Луїса Доберманна (1834–1894). Він жив у місті Апольда в Німеччині і працював збирачем податків, а також керував притулком для тварин і був гицелем (відловлював бродячих собак). Його робота була небезпечною, тому йому був потрібен надійний, сміливий і водночас відданий собака-охоронець.
Доберманн не вів селекційних записів, тому точний «рецепт» створення породи залишається загадкою. Вважається, що він використовував собак зі свого притулку. Основними предками сучасного добермана, ймовірно, стали старонімецькі пінчери (попередники сучасного німецького пінчера), які на той час були відомі своєю безстрашністю та охоронними якостями. Припускають, що до них домішували кров «м’ясницьких собак» (попередників ротвейлера), босерона, веймарської лягавої (для покращення нюху) та манчестерського тер’єра (для короткої, гладкої шерсті та чітких підпалин).
Фрідріх Луїс Доберманн прагнув створити не просто собаку, а «супер-собаку» - ідеального захисника, розумного, швидкого та рішучого. І йому це вдалося. Собаки, яких він вивів, швидко здобули славу чудових охоронців.
Після смерті Доберманна в 1894 році роботу над породою продовжили інші ентузіасти, зокрема Отто Геллер (Otto Goeller), якого вважають «хрещеним батьком» породи. Саме Геллер пом’якшив дещо агресивний темперамент перших доберманів, зробивши їх більш придатними для ролі компаньйона та службового собаки. Він заснував перший клуб породи в 1899 році. Завдяки Геллеру добермани стали ще популярнішими не лише як службові собаки, але і як компаньйони.
Незабаром ці собаки стали поширюватися по всьому світу. Вже з 1902 року в Росії добермани виконували обов’язки собак-поліцейських. Їх активно використовували під час Першої та Другої світових воєн, де вони заслужили прізвисько «Диявольські собаки» (Devil Dogs) серед американських морських піхотинців за свою хоробрість. Порода була офіційно визнана Міжнародною кінологічною федерацією (FCI) у 1960 році.
Як виглядає доберман: стандарт та зовнішність
Доберман - це втілення атлетизму та елегантності. Це собака середнього та вище середнього розміру, мускулистої, але «сухої» статури. У ньому немає нічого зайвого - кожна лінія тіла свідчить про силу та швидкість. Силует добермана має бути практично квадратним (особливо у псів), з гордою осанкою.
Голова та морда
Голова у добермана сильна і мускулиста, при погляді зверху має форму тупого клина. Перехід від лоба до морди добре виражений. Морда досить широка. Губи сухі, щільно прилягають до сильних щелеп з ідеальним ножицеподібним прикусом. Мочка носа широка, з великими ніздрями; колір залежить від забарвлення (чорна у чорних собак, коричнева - у коричневих). Очі середнього розміру, овальної форми, темного кольору (чим темніші, тим краще). Погляд живий, розумний та впевнений.
Вуха та хвіст: купірування
Історично доберманам купірували (обрізали) вуха та хвіст. Хвіст купірували дуже коротко (залишали 2–3 хребці), а вухам надавали гострої, стоячої форми. Це робилося з практичних міркувань - щоб у роботі (охороні, бою) собака не мав вразливих місць. Сьогодні у багатьох країнах Європи (включаючи Німеччину, батьківщину породи) та в Австралії купірування заборонене законом і вважається негуманним. Україна наразі не має такої суворої заборони, але тенденція до «натурального» вигляду зростає.
- Натуральні вуха: середнього розміру, високо посаджені, висять, прилягаючи до щік.
- Натуральний хвіст: довгий, шаблеподібної форми.
Через це вигляд сучасного добермана може сильно відрізнятися залежно від країни та рішення заводчика. «Натуральний» доберман виглядає менш грізно, але не втрачає своєї елегантності.
Тіло та кінцівки
Шия довга, мускулиста, з красивим вигином. Спина пряма, коротка, досить широка і міцна. Грудна клітка досить глибока і широка, овальної форми. Живіт елегантно підтягнутий, створюючи красиву нижню лінію. Кінцівки прямі, паралельні, з добре розвиненою мускулатурою. Лапи компактні, «котячі», зі зведеними пальцями.
Шерсть та забарвлення добермана
Шерсть - одна з характерних рис добермана. Вона коротка, жорстка, густа і щільно прилегла, без підшерстка. Це робить догляд за нею мінімальним, але водночас робить собаку вразливим до холоду.
Стандарт FCI визнає лише два основних забарвлення:
- Чорний з рудо-іржавими підпалинами.
- Коричневий (або темно-коричневий) з рудо-іржавими підпалинами.
Підпалини мають бути чітко окресленими і розташовуватися в строго визначених місцях: на морді, на щоках, над очима, на горлі, на грудях (дві плями), на лапах та під хвостом.
Існують також «розбавлені» забарвлення, такі як блакитний (ослаблений чорний) та ізабелловий (ослаблений коричневий, «косуля»). Вони не визнаються стандартом FCI і часто пов’язані з генетичним захворюванням - кольоровою мутаційною алопецією (CDA), що призводить до проблем зі шкірою та шерстю. Також існує «білий» (насправді, кремовий) доберман - це частковий альбінос, що також несе серйозні проблеми зі здоров’ям і не визнається жодною серйозною кінологічною організацією.
