Історія походження ганноверського гончака
Історія ганноверського гончака сягає своїм корінням глибокого Середньовіччя, коли полювання було не розвагою, а життєвою необхідністю. Їхніми предками вважаються важкі «лімери» або «провідні собаки» (Leithunde), яких використовували ще кельтські та германські племена. Ці собаки мали феноменальний нюх і здатність утримувати слід, працюючи на довгому повідку (лімі), щоб вистежити дичину до початку основного полювання з гончими зграями. Вони були настільки цінними, що їхнє утримання та розведення було привілеєм виключно знаті.
З розвитком вогнепальної зброї у XVII-XVIII століттях змінилися й методи полювання. З’явилася потреба не стільки у вистежуванні здорової тварини, скільки в пошуку пораненої дичини (підранків). Це було важливо не тільки з економічної точки зору (щоб не втратити здобич), але й з етичної — мисливці вважали своїм обов’язком знайти поранену тварину, щоб позбавити її страждань. Саме для цієї мети почали формувати спеціалізовану породу. Центром розведення стало Королівство Ганновер, а саме єгерський двір у Ганновері (Hannoverscher Jägerhof).
У XIX столітті селекційна робота набула системного характеру. Для полегшення тілобудови та покращення робочих якостей стародавніх гончаків схрещували з легшими та швидшими породами, зокрема з рудими ганноверськими луговими бракками. Результатом стала собака, яка ідеально поєднувала в собі спокій, витривалість, неймовірний нюх і здатність концентруватися на «холодному» кров’яному сліді, ігноруючи інші запахи. У 1885 році був заснований клуб «Verein Hirschmann», який і донині опікується чистотою породи, веде племінні книги та проводить робочі випробування. Завдяки зусиллям членів клубу порода зберегла свої унікальні якості та уникла «модернізації», яка могла б зашкодити її спеціалізації. На сьогодні ганноверський гончак залишається досить рідкісною породою, яка високо цінується серед професійних мисливців та лісників по всій Європі.
Стандарт породи та зовнішній вигляд ганноверського гончака
Ганноверський гончак — це собака середнього розміру, міцної, атлетичної, але водночас розтягнутої тілобудови. Його зовнішність повністю відповідає його призначенню: кожна риса свідчить про силу, витривалість і здатність до тривалої, методичної роботи на складній місцевості.
- Голова: Широка, з трохи опуклим чолом та виразним переходом до морди. Характерною рисою є зморшки на лобі, які надають собаці серйозного, зосередженого виразу. Губи товсті, з вираженими брилями.
- Очі: Темно-карі, ясні, з серйозним поглядом. Не повинні бути випуклими або глибоко посадженими.
- Вуха: Довгі, широкі, високо посаджені, гладко звисають уздовж щік, кінчики заокруглені.
- Корпус: Потужний, трохи розтягнутого формату. Шия міцна, з невеликим підвісом. Груди глибокі та широкі, що забезпечує великий об’єм для легенів. Спина довга, міцна, з добре помітною холкою. Поперек широкий і злегка опуклий.
- Кінцівки: Дуже мускулисті, з міцними кістками, що дозволяє собаці впевнено рухатися по пересіченій місцевості. Передні кінцівки прямі, задні — з добре вираженими кутами.
- Хвіст: Довгий, товстий біля основи, поступово звужується до кінця. Собака несе його трохи вигнутим.
- Шерсть: Коротка, щільна, жорстка на дотик. На задній поверхні стегон і на нижній стороні хвоста шерсть трохи довша і жорсткіша.
- Забарвлення: Основний колір — від світло-оленячого до темно-рудого, іноді з тигровинами. Допускається темна «маска» на морді. Невелика біла пляма на грудях не є недоліком.