Історія: як руда масть витіснила всі інші
Історичну довідку стандарту FCI варто прочитати уважно, бо вона суперечить кільком поширеним переказам. Ірландія дала світові чотири тер’єрні породи, і саме ірландський тер’єр, за формулюванням стандарту, можливо, найстаріша з них — але записів настільки мало, що довести це остаточно важко. Стандарт не називає ані конкретного графства, ані «докерських щуроловів»: країна походження в документі одна — Ірландія.
Найцікавіше — колір. До 1880-х років забарвлення породи не було усталеним: окрім рудого траплялися чорно-підпалі й тигрові собаки. Наприкінці XIX століття заводчики цілеспрямовано виводили чорно-підпалих і тигрових із розведення, і вже у XX столітті всі ірландські тер’єри були рудими. Тобто «фірмовий» колір породи — не давня даність, а результат приблизно двох десятиліть свідомого відбору.
Дві дати, які варто запам’ятати: перший породний клуб засновано в Дубліні 31 березня 1879 року, а ірландський тер’єр став першим представником тер’єрної групи, якого англійський Kennel Club визнав наприкінці XIX століття саме як нативну ірландську породу.
Ще одна лінія походження, яку часто змішують: сучасний рудий тип формувався поруч із іншими жорсткошерстими тер’єрами Британських островів — з лейкленд-тер’єром, велш-тер’єром і керрі-блю-тер’єром, останній з яких теж належить до ірландської четвірки. Конкретні схрещування XIX століття документовані погано, тому стандарт про них мовчить — і ми теж не станемо переказувати їх як факт.
Стандарт FCI № 139: що насправді написано в документі
Загальний силует стандарт описує через швидкість: собака має бути активним, жвавим, гнучким і жилавим, з достатньою кістякою, але без грубості — бо швидкість і витривалість тут не менш істотні за силу. Формулювання «ні присадкуватий, ні кремезний», собака побудований «за лініями швидкості», з граційним, майже гоночним обрисом.
- Голова — довга, без зморшок. Череп плаский і радше вузький між вухами, злегка звужується до очей. Перехід від лоба до морди ледь помітний, і побачити його можна практично лише в профіль.
- Ніс — мусить бути чорним. Будь-який інший колір мочки — дискваліфікуюча вада, не «недолік».
- Очі — темні, дрібні, не опуклі, живі й розумні. Жовте або світле око стандарт називає найнеприємнішою вадою. Слова «мигдалеподібні» в документі немає.
- Вуха — маленькі, V-подібні, помірної товщини, високо посаджені й падають уперед, щільно прилягаючи до вилиці. Лінія згину має проходити помітно вище лінії черепа. Вухо, що висить збоку, як у гончака, для тер’єра нехарактерне, а напівстояче вухо стандарт називає ще небажанішим. Шерсть на вусі коротша й темніша, ніж на корпусі.
- Зуби — міцні, рівні, верхні різці злегка перекривають нижні. Виразний перекус чи недокус — дискваліфікація.
- Шия — достатньої довжини, без підвісу; з боків зазвичай видно легкий «комірець», що доходить майже до вух.
- Корпус — симетричний, спина міцна й пряма, поперек мускулистий і зовсім трохи опуклий. Стандарт окремо дозволяє суці бути дещо довшою в попереку, ніж кобель.
- Хвіст — посаджений радше високо, несеться весело, але не закинутий на спину й не скручений. Стандарт описує купірування «за звичаєм» до двох третин початкової довжини й окремо зазначає: у країнах, де купірування заборонене законом, допускається лише природний хвіст.
- Лапи — міцні, доволі округлі й помірно дрібні, пальці зібрані склепінням, чорні кігті найбажаніші. І далі — ключове речення, до якого ми повернемося в розділі про здоров’я: подушечки мають бути здоровими, без тріщин і рогових наростів.
