Пікардійська вівчарка — Історія та стандарт

Історія породи пікардійська вівчарка

Пікардійська вівчарка вважається однією з найдавніших пастуших порід Франції, чия історія овіяна таємницями. Її коріння сягає глибини століть, і, за деякими версіями, предки цих собак були завезені до Пікардії (історичний регіон на півночі Франції) кельтськими племенами ще в IX столітті, а можливо, й раніше. Протягом століть ці собаки вірно служили пастухам, охороняючи стада від хижаків та допомагаючи переганяти худобу. Їх груба, стійка до негоди шерсть і неймовірна витривалість робили їх ідеальними для роботи в суворих умовах атлантичного клімату. Існує декілька теорій щодо точного походження пікардійців. За однією з них, вони є нащадками місцевих європейських вівчарок, можливо, споріднених з німецькими та бельгійськими вівчарками. За іншою версією, пікардійські вівчарки могли виникнути в результаті схрещування з іншими французькими пастушими породами, такими як Бріар і Босерон, хоча пікардієць відрізняється від них більш легкою статурою та іншим типом шерсті. Також є припущення про зв’язок з голландськими вівчарками, з якими вони мають схожість у типі шерсті та статурі.

Незважаючи на свою давню історію, порода довгий час залишалася маловідомою за межами свого рідного регіону. Офіційне визнання прийшло лише на початку XX століття. Вперше пікардійська вівчарка була продемонстрована на виставці в 1863 році, але довгий час її судили в одному рингу з босеронами та бріарами. Лише завдяки зусиллям ентузіастів, зокрема Поля Мегнана, породу почали виділяти як самостійну. Перший стандарт породи був прийнятий у Франції в 1925 році. На жаль, дві Світові Війни мали катастрофічні наслідки для популяції пікардійських вівчарок. Поля Пікардії були місцем запеклих боїв, і багато собак загинуло, а ті, що вижили, часто використовувалися для різних військових потреб, наприклад, для передачі повідомлень. Після Другої світової війни порода опинилася на межі зникнення. Завдяки зусиллям відданих заводчиків, зокрема пана Робера Монтеньї, популяцію вдалося поступово відновити з кількох вцілілих особин. Проте, і сьогодні пікардійська вівчарка залишається відносно рідкісною породою, особливо за межами Франції. На усій планеті налічують орієнтовно 3500–4500 особин. Найбільше їх у Франції, а також у Німеччині, Канаді та США, де порода здобула певну популярність завдяки своєму унікальному вигляду та робочим якостям.

Як виглядає пікардійська вівчарка: детальний опис зовнішності

Пікардійська вівчарка – це собака середнього розміру, міцної, але не важкої статури, з добре розвиненою мускулатурою, що свідчить про її витривалість та спритність. Загальний вигляд – елегантний, але водночас трохи розпатланий, що надає їй особливого шарму. Корпус трохи розтягнутий, тобто довжина тіла трохи перевищує висоту в холці. Головна відмінна риса – це її унікальна жорстка шерсть.

Голова у пікардійця пропорційна до тіла, не надто масивна, але й не легка. Череп і морда приблизно однакової довжини. При погляді зверху черепна частина має бути такою ж широкою, як і довгою. Перехід від чола до морди (стоп) плавний, не різко виражений. Морда сильна, але не груба, звужується до носа. Спинка носа пряма. Губи сухі, щільно прилеглі, чорного кольору. Ніс добре розвинений, завжди чорного кольору.

Очі середнього розміру, овальної форми, темні (від горіхового до темно-карого), не випуклі. Вираз очей живий, розумний, пильний і часто здається веселим або навіть трохи лукавим. Світлі очі вважаються недоліком. Погляд прямий, впевнений, що відображає сміливий характер собаки.

Вуха середнього розміру (близько 10 см), посаджені досить високо, широкі біля основи. Завжди стоять прямо, з трохи заокругленими кінчиками. Вуха дуже рухливі і виразно передають настрій собаки – від зацікавленості до настороженості. Стандарт породи вимагає, щоб вуха були природними; купірування суворо заборонено.

Шерсть – це візитна картка породи. Вона жорстка на дотик, густа, кошлата, довжиною приблизно 5–6 см по всьому тілу. Підшерсток короткий, м’який та густий, забезпечує хороший захист від дощу, холоду та спеки. Шерсть не повинна бути кучерявою або надто м’якою, що вважається серйозним недоліком. Характерною особливістю є наявність жорстких волосків, що утворюють подобу борідки та вусів на морді («griffonnage»), а також виразні брови, що надають собаці розумного та спостережливого вигляду. Цей «недбалий» вигляд є природним для породи і не потребує складного грумінгу чи стрижок.

Забарвлення може бути палевим (від світло-пшеничного до темнішого оленячого відтінку) або тигровим (палевий або сірий фон з темними смугами). Також зустрічаються різні відтінки сірого: сіро-чорний (з переважанням чорних волосків на сірому тлі), сіро-блакитний (з блакитнуватим відливом) та сіро-рудий. Суцільно чорний, білий, палевий з чорною спиною або плямистий окрас не відповідають стандарту. Невеликі білі відмітини на грудях та кінчиках пальців допустимі, але не бажані у великій кількості.

Хвіст природної довжини, досягає скакального суглоба. У спокійному стані собака тримає його опущеним, з легким вигином на кінці (у формі літери «J»). Під час руху або збудження хвіст може підніматися вище, але не повинен закручуватися над спиною. Хвіст добре вкритий шерстю такої ж довжини, як і на корпусі, що надає йому вигляду «щурячого хвоста».