Історія походження
Точна дата виникнення піренейських вівчарок губиться у глибині століть. Вважається, що ця порода сформувалася природним шляхом завдяки пастушим собакам, які з незапам’ятних часів мешкали та працювали в суворих умовах ізольованих долин Піренейських гір, що простягаються між Францією та Іспанією. Ці невеликі, але надзвичайно витривалі та розумні собаки були незамінними помічниками пастухів, допомагаючи їм керувати отарами овець та кіз на крутих гірських схилах. Їхній розмір та спритність дозволяли їм легко пересуватися складним рельєфом, а густа шерсть надійно захищала від холоду, вітру та дощу. Ізоляція сприяла збереженню унікальних рис породи протягом багатьох поколінь.
Перші офіційні згадки та спроби стандартизації породи припадають на початок XX століття. Полковник Балле, французький військовий та ентузіаст породи, відіграв ключову роль у її визнанні. Після Першої світової війни, де ці собаки проявили себе як відважні зв’язківці та рятувальники, інтерес до них значно зріс. У 1921 році було створено перший клуб любителів піренейських вівчарок (Réunion des Amateurs de Chiens Pyrénéens – RACP), а перший офіційний стандарт породи був прийнятий у 1926 році. Проте, цей стандарт зазнавав змін, і Міжнародна Кінологічна Федерація (FCI) остаточно затвердила оновлену версію значно пізніше. Сучасний стандарт, який діє донині, був опублікований у 2009 році, чітко розділивши піренейську вівчарку на два типи за шерстю: довгошерсту та гладкоморду піренейську вівчарку. Хоча існують дві різновиди, довгошерста піренейська вівчарка є більш чисельною та відомою.
