Історія породи: від анатолійських отар до американських ферм
Стандарт UKC формулює походження обережно: «походження породи неясне», хоча вона й «відома як давня чиста порода». Цю обережність варто зберегти, бо конкретні числа давності гуляють. Наприклад, згадана вище стаття 1982 року пише про анатолійських собак «понад 6 000 років» і згадує вавилонські часи; популярні тексти про акбаша частіше називають близько трьох тисяч років. Ці цифри не спираються на датований матеріал і не зводяться одна до одної — тому найточніше, що можна сказати: порода стара, а її вік ніхто не міряв.
До речі, найвідвертіше про це пише сама FCI — у преамбулі до стандарту сусідньої турецької породи: «хоча кожна нація охоче складає історію для своїх національних порід, точну історію рідко вдається встановити, надто коли йдеться про собак — охоронців худоби». Це слова кінологічної федерації про власний жанр, і кращого застереження до будь-якої «тритисячолітньої давнини» годі шукати.
Що справді задокументовано — це новітня частина історії, і вона напрочуд конкретна. Девід і Джуді Нельсони почали вивчати білих турецьких отарних собак у 1970-х і, за даними стандарту UKC, ввезли до США понад 40 акбашів. Ці собаки й стали основою поголів’я породи в США та Канаді. У 1980 році Міністерство сільського господарства США долучило акбашів до своєї програми контролю хижаків — і саме звідти беруться числа, яких зазвичай не буває в аборигенних порід.
Момент був вдалий не випадково. У 1972 році федеральний уряд США заборонив отруту на федеральних землях, а директива міністра внутрішніх справ від листопада 1979 року наказала віддавати перевагу нелетальним методам. Вівчарям знадобився інструмент, який працює без отрути, — і євразійські отарні собаки перетворилися з екзотики на предмет державних досліджень.
Далі сталася річ, яку варто назвати прямо. Американська асоціація породи заснована 1979 року, і до 1996-го в США було зареєстровано близько 1 500 акбашів. У самій Туреччині на час зоотехнічного обстеження 2012 року породного клубу чи асоціації не існувало взагалі, письмових родоводів на цих собак не велося, а поголів’я, за оцінкою авторів, скорочувалося рік у рік. Ті самі автори обережно припускають, що акбашів у США може бути вже більше, ніж на батьківщині. Це припущення, а не облік, — але саме воно пояснює, чому найдетальніші дані про турецьку породу опубліковані англійською.
У самій Туреччині акбаша традиційно тримають у районі Ескішехіра, Афьона, Полатли й Сіврігісара, хоча державний реєстр зазначає, що розводять його по різних областях країни. Турецька кінологічна федерація описує акбаша як турецьку версію білих отарних собак, поширених у Південній та Східній Європі, і додає обережне припущення: якщо думати про рух отарних собак зі сходу на захід, то акбаша можна розглядати як джерело всіх цих білих порід — від піренейського гірського собаки до куваса. Хедж тут — частина твердження: це версія самої федерації, а не встановлене походження, і переказувати її як факт було б підміною.
Як виглядає Акбаш: екстер’єр та анатомія
Стандарт UKC описує акбаша як довгоногого, сухого, мускулистого собаку й окремо наголошує, що порода становить «рідкісну й особливу суміш ознак мастифа та хорта». Це формулювання самого реєстру, і воно важливе: від хорта, за версією стандарту, походять довгі ноги, глибокі груди, підібраний живіт, мілка нижня щелепа, швидкість і спритність, а від мастифа — зріст, вага, ширша голова й загальне враження сили. Судді мають віддавати перевагу собакам із рівновагою між двома типами, а не з перевагою одного.
- Голова: клиноподібна, без зморщок, череп довший за ширину, довжина морди — приблизно половина довжини голови від потилиці до носа. Турецький реєстр класифікує будову голови як мезатицефальну, тобто проміжну між вузько-довгою та широко-короткою. Ніс і губи чорні або темно-брунатні; повна відсутність пігменту на носі, повіках або губах — дискваліфікація.
- Вуха: висячі, V-подібні, злегка заокруглені на кінцях, посаджені досить високо. Тут є деталь, про яку рідко пишуть: стандарт UKC зазначає, що в Туреччині більшості акбашів купірують вуха щенятами. Купіровані вуха в собаки, ввезеного з Туреччини, не караються, а от у собаки місцевого розведення це дискваліфікація.
- Очі: середні, мигдалеподібні, від золотаво-карих до темно-карих, темніші бажаніші; вії білі. Блакитні очі — дискваліфікація.
- Корпус: груди глибокі, помірно широкі, опускаються майже до ліктів; лінія верху трохи спадає від холки до спини, над попереком — виражена дуга, круп довгий і скошений; пах добре підібраний, і стандарт прямо називає це слідом хортоподібного впливу.
- Хвіст: некупірований, товстий біля основи. У спокої опущений, дістає до скакального суглоба, нижня третина часто утворює гачок; у русі або збудженні закинутий кільцем на спину. Купірований чи короткий хвіст — недолік.
- Шерсть: подвійна, двох рівноправних типів — середня (коротка до середньої, прилегла, «гоночний» силует) і довга (часто хвиляста, з вираженим коміром і рясними очісами). Жодному з типів перевага не надається. Турецький реєстр описує ту саму пару типів своїми словами: короткошерстий і довгошерстий.
- Окрас: завжди білий. Легкий бісквітний або сірий відтінок навколо вух чи в підшерстку не карається, доки загальне враження лишається білим. Сіра або сріблясто-синя пігментація шкіри бажана, але не обов’язкова. Дискваліфікують будь-який колір, крім білого, окреслені плями на остьовій шерсті, чорні вуса й чорні вії.
Білий окрас — не естетика, а робоча ознака: пастухові треба відрізняти свого собаку від хижака в сутінках. Це, до речі, єдина частина «мастиф плюс хорт», яку можна перевірити оком: довжина ніг справді відрізняє акбаша від приземкуватішого кангала, і саме на цю ознаку спираються, коли анатолійську вівчарку (карабаша) й акбаша розводять візуально.
