Акбаш (Akbash Dog) — білий турецький собака-охоронець отари із заходу Анатолії. Його ім’я буквально означає «біла голова» й протиставляє його карабашеві, «чорній голові». Це не пастух, який керує рухом стада: акбаш живе всередині отари й перехоплює зовнішню загрозу, тому й потрібен господар, готовий до собаки, який ухвалює рішення сам. Порода цікава ще й тим, що про неї є рідкісна для аборигенних собак річ — польові обліки з числами: американські вівчарі, які брали акбашів проти койотів, заповнювали анкети, і ці таблиці досі можна прочитати. Інші велетенські породи — у нашому рейтингу найбільших собак.
Де проходить межа породи: чому реєстри рахують по-різному
Це головне питання сторінки, і чесна відповідь на нього — не «акбаш є окремою породою» і не «акбаш це різновид анатолійця», а перелік того, хто як проводить межу. Різні схеми дають різні переліки, і жодна з них при цьому не помиляється: вони просто відповідають на різні питання.
- United Kennel Club (США). Визнав Akbash Dog окремою породою 1 січня 1998 року й тримає її в групі собак-охоронців; чинна редакція стандарту датована 1 квітня 1998 року. У преамбулі UKC прямо пише, що визнання породи окремою стало наслідком польової роботи американців Девіда і Джуді Нельсонів, які вивчали цих собак у Туреччині з 1970-х.
- Турецька держава. Акбаш внесено до переліку місцевих порід і ліній окремим додатком (Ek-32) до тебліґу № 2006/32, опублікованого в Resmî Gazete 9 липня 2006 року, випуск № 26223. Реєстр веде міністерство сільського господарства; у тому самому документі поруч, окремим записом, стоїть Малья — вівця, а не собака, тобто це загальний реєстр генетичних ресурсів, а не кінологічна номенклатура. Раніше, у 2002 році, Турецький інститут стандартів видав окремий стандарт породи (TS 12891).
- Турецька кінологічна федерація (KIF). Тримає акбаша в переліку національних порід окремо від кангала, аксарайського малаклиси й турецьких гончаків, і описує його як турецьку версію білих отарних собак Південної та Східної Європи.
- FCI. Тут акбаша немає й ніколи не було окремо. До 2018 року стандарт FCI № 331 називався «анатолійська вівчарка» й об’єднував кангала, акбаша та інші турецькі охоронні типи в одну породу. У 2018-му FCI змінила назву й видала новий стандарт: чинна редакція № 331 від 15 червня 2018 року називається «Kangal Çoban Köpeği». У переліку порід другої групи FCI Туреччина сьогодні представлена рівно одним записом — кангалом; ані акбаша, ані навіть колишньої назви «анатолійська вівчарка» в цьому переліку немає. Тобто для FCI білий турецький собака не втратив окремої графи — він її ніколи не мав, а спільна графа тепер названа іменем іншого регіонального типу.
- Американська практика 1980-х. А ось тут межа стояла в іншому місці. Стаття про анатолійську вівчарку в журналі Rangelands за квітень 1982 року перелічує акбаша просто як колірний варіант анатолійця: «інші колірні варіанти можуть включати бежевий або білий (Akbash — «біла голова»)». Тобто білих турецьких собак тоді реєстрували в США як анатолійців, і частина сучасної плутанини походить саме звідти.
Турецький реєстраційний запис 2006 року містить окремий рядок у розділі генетики: «науковими роботами доведено, що кангал і акбаш — різні собаки». Варто розуміти статус цього речення: це твердження регуляторного документа, і жодної конкретної роботи він не називає. Документ, який стверджує, що щось доведено, не є доказом сам по собі. Але роботи, на які він, найімовірніше, спирається, знайти можна — і читати їх варто разом із розміром вибірки.
Магістерська робота, виконана в Близькосхідному технічному університеті (METU) 2005 року під керівництвом професорки Інджі Тоган, прочитала 585 пар основ контрольної ділянки мітохондріальної ДНК у 105 кангалів і 9 акбашів. Результат справді розділяє дві групи, і розділяє гарно: кангали несуть рідкісну гаплогрупу D, яка трапляється лише в скандинавських (36 % зразків), турецьких (20 %), португальських (20 %) собак і в одного іспанського, — і в акбашів вона відсутня повністю. За тими самими послідовностями кангали виявилися ближчими до скандинавських і південно-західноазійських собак, а акбаші — до європейських і східноазійських. Інша робота, на 100 мікросателітних маркерах, теж показала статистично значущу відмінність між кангалом і акбашем.
Дев’ять собак — це мало, і мітохондріальна ДНК показує лише материнську лінію, тож обережність тут доречна. Але найцікавіше інше: за будовою тіла ці дві породи не розрізняються. Турецькі зоотехніки, заміривши 59 акбашів, дійшли висновку, що за промірами акбаш «дуже близько подібний» до кангала й карського вівчарського собаки — різниця знайшлася тільки в довжині тулуба, у акбаша він коротший, тобто складення компактніше. Отже маркери розводять ці породи, а сантиметри — ні. Обидва результати правильні; вони просто відповідають на різні питання.
Практичний висновок для читача простий. Якщо вам показують родовід, дивіться, яка організація його видала: у документі UKC акбаш буде акбашем, у документі FCI білий турецький собака взагалі не має власної графи, а в турецьких паперах усе залежить від того, чи це реєстр міністерства, чи стандарт TSE, чи каталог кінологічної федерації. Ці системи не сперечаються між собою — вони просто не про одне й те саме.
Скільки насправді важить акбаш: три набори цифр, які не зобов’язані збігатися
Розміри акбаша — гарний приклад того, як народжуються неіснуючі діапазони. Тут треба звернути увагу на одну річ: стандарт UKC узагалі не дає діапазону ваги. Він називає дві середні величини — 120 фунтів для пса й 90 фунтів для суки в робочій кондиції — і додає, що вага має бути пропорційна зросту. Пара середніх це не діапазон; якщо їх «розтягнути» в один інтервал, вийде число, якого немає в жодному документі й яке не описує жодну стать.
| Джерело | Зріст у холці | Вага | Що саме міряли |
|---|---|---|---|
| Стандарт UKC, ред. 1998 | пси 30–34 дюйми = 76–86 см; суки 28–32 = 71–81 см | середня 120 фунтів (≈54 кг) у пса, 90 фунтів (≈41 кг) у суки | вимога до розведення в американському поголів’ї; вага подана двома середніми, не інтервалом |
| Стандарт TSE, TS 12891, 2002 | пси 60–85 см, суки 50–75 см | пси 45–65 кг, суки 35–55 кг | турецький нормативний стандарт: широкі допустимі межі, а не спостережений розкид |
| Державний реєстр Туреччини, 2006 | пси 63–81 (у середньому 71,21) см; суки 59–71 (65,89) см | пси 40–60 кг, суки 35–45 кг | заміряні дорослі собаки, зведені в реєстраційний запис |
| Зоотехнічний обмір, 59 собак, 2006–2009 | 75,3 ± 0,59 см у середньому по всій вибірці | 44,9 ± 0,80 кг у середньому | польовий обмір собак 2–10 років у чотирьох областях |
Найцікавіше в цій таблиці — не розбіжність, а її напрямок. Нижня межа стандарту UKC для псів (76 см) лежить вище, ніж середній зріст турецьких собак (71,2 см за реєстром і 75,9 за польовим обміром). Тобто американський стандарт описує помітно більшу тварину, ніж та, яку заміряли на батьківщині породи. Це не помилка жодної зі сторін: стандарт — це вимога до розведення в конкретній популяції, реєстр — знімок того, які собаки реально ходять біля отар, а нормативний TSE-стандарт узагалі задає широкий коридор допустимого. Перш ніж називати чиюсь цифру «неправильною», варто спитати, що саме нею міряли.
І ще одне спостереження, яке варто знати покупцеві. Стандарт UKC пише, що «різниця між статями в цієї породи може бути разючою». Польовий обмір 59 турецьких акбашів цього не підтвердив: за жодним із проміряних показників різниця між псами й суками не була статистично значущою, а за живою вагою суки навіть дали трохи вищу середню — 45,2 кг проти 44,9 у псів. Зате знайшлася інша, географічна відмінність: собаки з Афьона (40,6 кг) і Маніси (40,3 кг) виявилися відчутно меншими за собак з Ескішехіра (48,8 кг) і Анкари (45,4 кг). Тобто в Туреччині «розмір акбаша» більше залежить від області, ніж від статі.
Той самий обмір дає й практичну відповідь на питання, коли собака перестає рости: за промірами акбаші виходять на дорослі розміри приблизно у два роки, після чого приріст мінімальний. Це збігається з тим, що і UKC, і турецький реєстр називають повне дозрівання в 2–3 роки — тобто тіло встигає раніше за голову.
Ще одне застереження про перерахунок. Метричні числа UKC — це переклад дюймів: 30 дюймів це 76,2 см, 34 — 86,4, 28 — 71,1, 32 — 81,3. Заокруглення дає рівно ті 76–86 і 71–81, які ви бачите в таблиці; якщо десь трапиться «76,2–86,4», це не інші дані, а те саме число без округлення.
Акбаш на роботі: що показали американські обліки
Це найцінніша частина того, що взагалі відомо про породу, і водночас та, де найлегше приписати акбашеві чужі числа. Тому тут важливо бачити, у якому саме дослідженні акбаші були, а в якому — ні.
Опитування вівчарів США й Канади (Green і Woodruff, 1988). Дослідники Дослідної вівчарської станції Міністерства сільського господарства США розіслали 948 анкет із січня по серпень 1986 року й отримали 399 письмових відповідей із даними про 763 собаки в 47 штатах і 7 канадських провінціях. Акбашів серед них було 62 — четверта за чисельністю група після піренейських (437), командорів (138) і анатолійців (56). Кожен господар оцінював кожного собаку окремо.
Акбаш на роботі: що показали американські обліки · 12
| Оцінка господарів | Акбаші (n = 62) | Усі 763 собаки |
|---|---|---|
| Дуже ефективний проти хижаків | 69 % | 71 % |
| Певною мірою ефективний | 22 % | 21 % |
| Неефективний | 9 % | 8 % |
| Економічно вигідний | 71 % | 82 % |
| Витрати дорівнюють користі | 12 % | 9 % |
| Збитковий | 12 % | 9 % |
| Агресивний до хижаків | 100 % | 95 % |
| Агресивний до інших собак | 92 % | 74 % |
| Тримається біля овець «здебільшого» | 71 % | 55 % |
| Травмував овець | 20 % | 14 % |
| Вкусив людину | 6 % | 7 % |
| Серйозні проблеми в поведінці | 15 % | 13 % |
Із цієї таблиці читається портрет, який не збігається з рекламним. За загальною успішністю акбаші статистично не відрізнялися від піренейських, командорів, анатолійців і маремм — автори прямо пишуть, що жодна порода не була оцінена вище за інші. Зате акбаші виявилися найагресивнішими одразу в обидва боки: до хижаків їх відносили всі без винятку господарі, а до чужих собак — 92 %, помітно більше за середнє по вибірці. І це не безкоштовно: акбаші травмували овець у 20 % випадків проти 7 % у піренейських (автори окремо зазначають, що піренейські травмували худобу рідше за командорів, акбашів і анатолійців). Водночас людей акбаші кусали рідше за середнє — 6 % проти 7 %, і помітно рідше за командорів.
Ще один рядок вартий уваги: частка господарів, які назвали собаку економічно вигідним, у акбашів найнижча серед великих груп — 71 % проти 82–84 % в інших. Разом із найвищою прив’язаністю до отари (71 % тримаються біля овець «здебільшого») це складається в зрозумілу картину: собака робить свою роботу дуже серйозно, і частина цієї серйозності дістається тому, кому не варто.
Скільки худоби це рятує (Колорадо, 1986 і 1993). Друге дослідження — опитування Ендельта й Хоппера, опубліковане 2000 року, — міряло вже не породи, а результат. За сім років кількість колорадських вівчарів із собаками зросла приблизно з 25 до понад 159, а частка овець під охороною собак — приблизно з 7 % до 68 %. Вівчарі без собак утрачали хижакам у 5,9 раза більшу частку ягнят у 1986 році й у 2,1 раза більшу в 1993-му. Зі 160 господарів, які мали собак, 84 % оцінили їхню роботу як відмінну або добру, 13 % як посередню й 3 % як погану. Акбаш у цій вибірці був другою за поширеністю породою: зі 176 господарів 83 тримали піренейських, 34 — акбашів, 15 — командорів, 3 — анатолійців, а 41 тримав кілька порід одночасно.
А тепер про те, чого в цих числах немає. Найдетальніший облік вибуття отарних собак — робота Лоренца, Коппінджера й Сазерленда 1986 року, яка простежила долю 449 собак у 31 штаті за 1978–1983 роки. З них вибуло 216: понад половину забрали нещасні випадки (124), третину — вибракування за поведінку (72), і лише 20 — хвороби. Серед нещасних випадків 40 собак зникли безвісти, 38 загинули під колесами, 17 були застрелені, 11 отруєні. З 72 вибракуваних 44 травмували або вбили худобу. Піврічна смертність до 30 місяців становила 13 % і падала приблизно до 5 % після — тобто головний ризик припадає на перші два з половиною роки. Але акбашів у цій когорті не було взагалі: вона складалася зі 120 турецьких анатолійців, 74 шарпланинців, 56 маремм, 12 кастро-лаборейро, 183 помісей і 4 тибетських мастифів. Тому ці цифри описують отарних собак загалом, а не акбаша, і переносити їх на породу було б підміною.
Цікаві факти про породу
- Ім’я породи — це просто опис: akbaş турецькою «біла голова», на противагу karabaş, «чорній голові».
- Стандарт UKC окремо обумовлює купіровані вуха: собаці, привезеному з Туреччини, це не ставлять у провину, собаці місцевого розведення — дискваліфікація.
- У Туреччині отарним собакам надягають ошийники з залізними шипами — захист шиї від вовка.
- У 1980 році акбаші потрапили до програми контролю хижаків Міністерства сільського господарства США — і завдяки цьому про породу є польова статистика.
- Чорні вуса й чорні вії — окремі підстави для дискваліфікації за стандартом UKC.
