Історія походження амстаффа
Історія американського стаффордширського тер’єра тісно переплетена з історією жорстоких розваг XIX століття в Англії – цькування биків та собачих боїв. Його предками є старі буль-енд-тер’єри, яких отримали шляхом схрещування староанглійських бульдогів (не плутати з сучасною породою) та різноманітних тер’єрів. Від бульдогів вони успадкували силу, міць, завзятість та потужні щелепи, а від тер’єрів – швидкість, спритність та знамениту «геймність» (нестримне бажання боротися до кінця). Ці собаки були відомі під різними назвами: піт-доги, буль-тер’єри, піт-бультер’єри.
У другій половині XIX століття багато цих собак разом з емігрантами потрапили до Сполучених Штатів. Американські заводчики продовжили розведення, віддаючи перевагу більшим та важчим особинам, ніж їхні англійські родичі. Поступово порода почала розділятися на дві гілки. Одні ентузіасти продовжували розводити собак виключно для боїв, зберігаючи за ними назву американський пітбультер’єр. Інші ж вирішили зосередитись на створенні врівноваженого, орієнтованого на людину компаньйона та шоу-собаки, зберігши при цьому атлетизм та сміливість.
Саме ця друга гілка і стала основою для сучасної породи. У 1936 році Американський кінологічний клуб (AKC) офіційно визнав породу під назвою «Стаффордширський тер’єр». Щоб уникнути плутанини з його англійським предком, стаффордширським бультер’єром, у 1972 році назву було змінено на «Американський стаффордширський тер’єр». Міжнародна кінологічна федерація (FCI) визнала породу в 1971 році. Таким чином, амстафф пройшов довгий шлях від бійцівської арени до статусу улюбленого члена родини та зірки виставкових рингів.
Як виглядає американський стаффордширський тер’єр: стандарт породи
Амстафф – це собака, що справляє враження великої сили для свого розміру. Він кремезний, м’язистий, але водночас рухливий та граційний. Його вигляд повинен поєднувати в собі міць та елегантність, не допускаючи надмірної масивності чи легкості.
- Голова: Середньої довжини, глибока, з широким черепом та дуже вираженими м’язами щік. Стоп (перехід від лоба до морди) чітко визначений.
- Морда: Середньої довжини, округла зверху, різко опускається під очима. Щелепи сильні та чітко окреслені. Нижня щелепа повинна бути сильною та мати потужну хватку. Губи щільно прилягають, не обвислі.
- Очі: Темні, круглі, глибоко посаджені та широко розставлені. Рожеві повіки є недоліком.
- Вуха: Поставлені високо. Перевага надається некупіруваним вухам, які повинні бути короткими та триматися «трояндою» або бути напівстоячими. Повністю висячі або стоячі вуха вважаються недоліком.
- Ніс: Мочка носа обов’язково чорна.
- Корпус: Спина досить коротка, з легким нахилом від холки до крупу. Грудна клітка глибока і широка, з добре вигнутими ребрами.
- Хвіст: Короткий порівняно з розміром собаки, низько посаджений, звужується до кінця. Не повинен закручуватися або триматися над спиною.
- Кінцівки: Передні кінцівки прямі, з потужними кістками, широко розставлені. Задні – дуже м’язисті, з добре вираженими кутами скакальних суглобів. Лапи середнього розміру, з добре зібраними пальцями.
- Шерсть: Коротка, щільно прилегла, жорстка на дотик і блискуча.
Забарвлення амстаффа
Стандарт породи допускає практично будь-яке забарвлення: однотонне, плямисте або двоколірне. Проте, існують деякі обмеження. Небажаними вважаються чисто біле забарвлення (якщо білий колір займає понад 80% поверхні тіла), чорно-підпале (як у ротвейлера чи добермана) та печінкове (коричневе).
