Чау-чау — Історія та стандарт

Історія породи: від імператорських палаців до сучасності

Напевно, багатьом доводилося бачити на вулиці цих унікальних собак, схожих на поєднання лева та ведмедя, під назвою Чау-чау. Ці тварини притягують до себе погляди оточення, і багато хто ставить питання, звідки ж вони ведуть своє походження. Їхня історія настільки глибока, що обросла міфами. Люди іноді жартома припускають, що Чау-чау походять від ведмедів через їхню зовнішність та специфічну ходу. У Кореї існує легенда, що Чау-чау колись були маленькими ведмедиками, що дуже любили ожину, тому їхній язик став такого синьо-чорного кольору.

Звичайно, це лише красиві казки. Відомо напевно, що Чау-чау — це одна з найдавніших порід собак у світі. Аналіз ДНК підтверджує, що їхній генотип дуже близький до примітивних вовків, що свідчить про їхнє стародавнє коріння. Припускають, що ці собаки з давніх часів мешкали на території Монголії, Тибету і Північного Китаю, будучи родичами інших азійських порід, таких як хоккайдо (айну) та більш сучасний японський шпіц.

У Стародавньому Китаї доля Чау-чау була різноманітною і часом суровою. Вони були універсальними собаками. У багатьох буддійських храмах займалися розведенням Чау-чау, використовуючи їх для охорони священних місць. Їхня сила, витривалість та відмінний нюх робили їх прекрасними помічниками на полюванні на дичину і великого звіра, включаючи вовків та леопардів. Є свідчення про імператора династії Тан, який утримував величезний розплідник з тисячами цих собак для полювання.

Проте була й інша сторона медалі. У деяких регіонах Азії собак з такою густою шерстю розводили заради хутра, а їхнє м’ясо вважалося делікатесом. На щастя, ці часи давно минули, і сьогодні Чау-чау тримають як компаньйонів і виставкових собак, хоча бланк FCI 205 і далі називає їхнім призначенням сторожову службу та компаньйонство. Вважається, що саме Чау-чау стали прототипом для знаменитих китайських статуй левів-охоронців («собаки Фу»), які стоять біля входів у храми та палаци.

Уперше в Європі про цих собак дізналися завдяки італійському купцеві і мандрівникові Марко Поло у 13-ому столітті, який описав їх як могутніх собак, що тягнуть сани і охороняють майно. Але оскільки Китай довгий час був закритою країною, більше ніяких відомостей про Чау-чау не надходило століттями. В Англії ці собаки вперше з’явилися значно пізніше, приблизно в 1780-х роках, їх привозили моряки Ост-Індської компанії. Спочатку вони навіть були виставлені в Лондонському зоопарку в розділі «Дикі тварини» під назвою «дикий китайський собака».

Справжня популярність прийшла до породи у другій половині XIX століття, коли королева Вікторія зацікавилася цими екзотичними тваринами. Місцеві селекціонери звернули увагу на незвичайних собак і приступили до роботи по формуванню сучасного типу породи. У 1895 році в Лондоні відбулася виставка, на якій уперше були офіційно представлені Чау-чау. У той же час любителі цієї собаки створили перший клуб породи. У 1903 році Американський клуб собаківників (AKC) офіційно визнав породу. Сьогодні Чау-чау — це впізнавана і шанована порода по всьому світу.

Як виглядає Чау-чау: унікальні особливості зовнішності

Чау-чау — це собака, якого неможливо сплутати з жодною іншою породою. Він компактний, міцної статури, гармонійний і пропорційний, з гордовитою поставою. Його зовнішність випромінює силу та гідність. Важливою особливістю є вираз морди, який часто називають «насупленим» або «похмурим» (scowl). Бланк FCI 205 окремо застерігає, що цей вираз не має досягатися складками шкіри на голові: його створює постав вух — щільний, широкий і нахилений уперед над очима. Схожий вигляд мають і такі породи, як шарпей.

Голова та знаменитий язик

Голова у Чау-чау велика, масивна, з широким і плоским черепом. Перехід від лоба до морди (стоп) за бланком FCI 205 не виражений. Морда середньої довжини, широка по всій довжині, не загострюється до носа (так звана «тупа» морда). Мочка носа велика, широка, зазвичай чорного кольору, але у собак кремового або білого забарвлення може бути світлішою, а у блакитних та цимтових — в тон забарвлення.

Найвідоміша ознака породи — це ротова порожнина. Язик, піднебіння та ясна Чау-чау мають унікальний синьо-чорний або фіолетовий колір. Цуценята народжуються з рожевими язиками, які починають темніти у віці кількох тижнів. Губи також чорні або темні.

Очі та вуха

Очі середнього розміру, овальної форми, темного кольору. Бланк описує їх як чисті, без складок, що нависають; характерний «похмурий погляд» дає не посадка очей, а постав вух. Важливо, щоб повіки не заверталися всередину і не травмували око. Вуха невеликого розміру, товсті, стоячі, трохи закруглені на кінцях. Вони широко розставлені і трохи нахилені вперед над очима, що додає виразу зосередженості.

Корпус і специфічна хода

Шия середньої довжини, потужна, міцна, об’ємна, з невеликим вигином, що дозволяє гордо тримати голову. Спина коротка, пряма і сильна. Грудна клітка широка і глибока, ребра добре вигнуті, але не бочкоподібні. Хвіст посаджений високо і щільно лежить на спині, закручений бубликом.

Кінцівки Чау-чау — ще одна унікальна особливість. Вони середньої довжини, прямі, з потужним кістяком. Ключовим моментом є те, що коліно має лише незначний кут, а від скакального суглоба донизу кінцівка виглядає прямою. Саме ця анатомічна особливість зумовлює характерну для породи коротку, «ходульну» ходу, яка здається трохи неприродною для інших собак, але є нормою для Чау. Лапи невеликі, округлі, зібрані в грудку («котяча лапа»), що дозволяє їм стійко пересуватися по снігу.

Типи шерсті та забарвлення

Бланк FCI 205 розрізняє два різновиди шерсті за структурою, а не за довжиною: жорстка (rough) і гладка (smooth), причому для жорсткої окремо зазначено «не надмірної довжини».

• Довгошерсті: Мають дуже багату, густу, пряму і відносно жорстку покривну шерсть з надзвичайно м’яким і щільним підшерстям. Навколо шиї шерсть утворює виражену «гриву» або комір, а на задній частині стегон — густі «штани». Хвіст також дуже пухнастий. Саме цей тип найбільше нагадує лева.
• Короткошерсті (смуфи): Мають коротшу, але таку ж дуже щільну, пряму шерсть, що стоїть вертикально до тіла, нагадуючи плюш. Підшерстя також дуже густе. Смуфи виглядають більш спортивно і менш «об’ємно», ніж їхні довгошерсті побратими.

Стандарт породи визнає лише однотонні забарвлення. Плями або різнокольоровість вважаються вадою, серйозність якої оцінюють за ступенем; дискваліфікуючих вад у бланку FCI 205 рівно дві, і обидві стосуються поведінки та здоров’я. Проте допускається, що відтінок може бути світлішим на нижній частині хвоста та задній поверхні стегон.