Московський сторожовий собака

Після Другої світової війни поголів’я службових собак у СРСР було фактично втрачене. Наказом Міністерства оборони СРСР відновити чисельність і забезпечити потреби народного господарства доручили Центральній школі військового собаківництва «Червона Зірка» — на той час вона стояла в ближньому Підмосков’ї, у Вешняках біля Новогирєєва (тепер це територія Москви). Наприкінці 1940-х у розпліднику почали міжпородне схрещування тих порід, що були в наявності й підходили для завдання.

Вибір «наявного» був вимушений. Після війни породи, вивезені з Німеччини, були представлені поодинокими особинами: сенбернар і ньюфаундленд, ротвейлер і різеншнауцер тоді вважалися екзотикою. Поруч працювали німецька та кавказька вівчарка, російська псова хортиця, російська пегая гонча (рос. «русская пегая гончая»). Саме з цього строкатого й нечисленного матеріалу довелося будувати одразу кілька порід.

Хто саме працював

Роботу вели під керівництвом професора-біолога М. О. Ільїна та командира Центральної школи військового собаківництва «Червона Зірка» генерал-майора Г. П. Медведєва; безпосередньо міжпородне схрещування й добір виробників проводив начальник племінного розплідника Микола Іванович Бортников. Кінологом школи в ті роки був Олександр Павлович Мазовер — експерт всесоюзної категорії, чиї описи собак 1955–1956 років дійшли до нас і дозволяють буквально побачити, як виглядало перше поголів’я.

Метод, яким виводили породу, називався складним відтворювальним схрещуванням — «складним» тому, що в ньому брало участь більш ніж дві породи. Технічне завдання формулювалося сухо й конкретно: велика, потужна, грубого типу рухлива собака з вартовими та сторожовими якостями, яка добре піддається дресируванню й невибаглива в утриманні. Ці ознаки мали стійко передаватися нащадкам — тобто йшлося не про окремих вдалих собак, а про породу, що відтворює сама себе.

Перший послід і перша виставка

У 1950 році завод-розплідник вивів на 14-ту Московську міську виставку-огляд службового собаківництва шістьох однопослідників народження 12 липня 1949 року — п’ятьох кобелів і одну суку: Джоя, Дона, Дуката, Деспота, Дивного й Дідо. Їхні батьки названі прямо: сенбернар Баррі та кавказька вівчарка Аша. Тобто первинна пара, з якої почалася порода, — це саме сенбернар × кавказька вівчарка, і в описах експертизи ці цуценята ще називаються помісями.

Описи 1950 року читаються як інженерний протокол випробувань. У Джоя відзначили міцний корпус і грубий кістяк, але «різко окреслену сиру губу» й випрямлені кути задніх кінцівок; у Дивного — тенденцію до сирості конституції, світле око й м’яку спину; у Деспота — розмет передніх ніг і майже повністю випрямлені кути задніх кінцівок при короткій гомілці. Це не рекламні тексти: недоліки фіксували, щоб потім ураховувати їх у доборі пар. Саме тому за кілька поколінь тип вирівнявся.

Чого немає в короткій формулі породи

Чинний стандарт описує походження трьома породами: кавказька вівчарка, сенбернар, російська пегая гонча. Родоводи, які публікує Національний клуб породи, показують складнішу картину. Помісей сенбернара з російською пегою гончою перекривали східноєвропейською вівчаркою, а їхніх нащадків — кавказькою вівчаркою; такий родовід має, наприклад, сука Кара 1959 року народження. Серед виробників трапляється й Карабашка — помісь кавказької вівчарки з ньюфаундлендом, від якої в 1951 році народився кобель Фарс (батько — той самий сенбернар Баррі). Отже, коротка формула «сенбернар + кавказець + гонча» — це підсумок, а не повний список того, що влилося в породу.

Ще одна деталь, про яку зазвичай не пишуть: через обмеженість племінного матеріалу й через те, що «Червона Зірка» вела одразу кілька порід — московську сторожову, чорного тер’єра, московського водолаза та московського дога, — кінологи свідомо застосовували близький інбридинг на конкретного виробника, через нащадків першої та другої генерацій. Це був інструмент закріплення типу, і він спрацював; про його ціну йдеться в розділі про здоров’я.

Пошук зовнішності: купірування, від якого відмовилися

Кілька років кінологи не могли вирішити, який саме зовнішній образ дати новій породі, щоб вона не читалася ні як сенбернар, ні як кавказець. У пошуках цього образу собакам купірували хвости та вуха. Від цієї практики відмовилися: породний вигляд усталився з висячими вухами й довгим, рівномірно опушеним хвостом, і саме такими вони закріплені в усіх наступних редакціях стандарту.

Орслан — родоначальник

У 1960 році повʼязали кобеля Вепхію (кавказька вівчарка) і суку Тутті (сенбернар). Від цієї пари 1 грудня 1960 року народився Орслан — майбутній чемпіон породи, чемпіон ВДНГ СРСР 1967 року, собака класу «Еліта» (клас присуджували за відмінне за екстер’єром і службовими якостями потомство). Саме Орслана стандарт називає родоначальником породи. Його опис 1968 року, зроблений на 32-й Московській міській виставці суддею республіканської категорії Анеттою Яківною Архангельською, коли кобелеві було майже вісім років, фіксує породну голову з відмінним переходом від чола до морди, темні очі, глибокі й широкі груди, правильні кути кінцівок — і водночас чесно: «чуть зв’язані рухи, помітно старіє».

Найвідомішим сином Орслана став Дік; поряд із ним — Мурат, Джек-Дженал, Малиш та Ікар. Національний клуб породи заявляє, що зумів відновити й зберегти лінії Діка, Мурата, Малиша та Ікара, і генеалогічні групи в Росії досі ведуть через їхніх нащадків. Для породи з такою вузькою основою це має практичне значення: чим більше живих ліній, тим менше вимушених близькоспоріднених в’язок.

Московська сторожова — рідкісний випадок, коли можна порівняти редакції стандарту й побачити, куди рухалася порода. Перший опублікований опис з’явився 1958 року в каталозі 22-ї Московської міської виставки службових собак (24–26 травня 1958 р.) — тоді ще на породну групу. Далі: 1985 рік — породна група дістає статус породи, публікується новий стандарт; 17 квітня 1992 року чинний на той час стандарт затверджує Федерація службового собаківництва Росії; 1997 року редакцію з невеликими змінами й доповненнями затверджує РКФ, і її приймає Департамент тваринництва та племінної справи Мінсільгосппроду Росії; чинна редакція має дату публікації 23 квітня 2008 року.

Порода фізично виросла

Стандарт 1958 року вимагав від кобелів висоти в холці не нижче 66 см, від сук — не нижче 63 см. Чинний стандарт піднімає нижню межу до 68 см у кобелів і 66 см у сук, а бажаний зріст задає як 77–78 см для кобелів і 72–73 см для сук, причому верхньої межі росту немає взагалі. Проміри реальних виробників середини 1950-х показують, звідки стартували: кобель Хім — 73 см і 54,7 кг, кобель Хедер — 68 см і 44 кг, сука Хурма — 68 см і 50,5 кг, кобель Арік — 72 см і 50,6 кг. Тобто за півстоліття порода додала близько п’яти сантиметрів у бажаному зрості й помітно в масі.

Формула походження змінилася теж

Стандарт 1958 року описує походження просто: породна група виведена схрещуванням сенбернарів із кавказькими вівчарками з подальшим спарюванням помісей «у собі», за ретельного добору за типом і продуктивністю. Російської пегої гончої в цьому тексті немає — вона з’являється у формулюванні пізніших редакцій. Це не суперечність, а нормальна історія документа: у 1958-му фіксували те, що вважали головним, пізніше формулу уточнили.

Прибулі пальці: сюжет на 50 років

У тексті стандарту 1958 року в розділі про лапи стоїть примітка, що фразу «допускаються прибулі пальці» викреслив О. П. Мазовер. Стандарт 1992 року вже прямо вимагає їх видаляти. Чинна редакція йде далі: наявність прибулих пальців — дискваліфікувальний порок. Один рядок, викреслений у 1950-х, за півстоліття перетворився на підставу лишити собаку без оцінки в рингу.

Чинний стандарт описує московську сторожову як собаку гармонійної будови, грубого міцного типу, великого зросту, широкотілу, з дещо видовженим корпусом і добре розвиненою об’ємною мускулатурою — активну й рухливу. Статевий тип виражений яскраво: кобелі масивніші та мужніші за сук. Важливо, що стандарт не обмежується прикметниками, а задає пропорції в числах.

Пропорції, які має перевірити суддя

Відношення довжини корпусу до висоти в холці — 104–105 % у кобелів і 106–108 % у сук (суки трохи розтягнутіші, і це нормально). Глибина грудної клітки — 50–52 % від висоти в холці. Довжина морди — 34–37 % від довжини голови. Висота в лікті — 50–52 % від висоти в холці. Останнє число варте окремої уваги: воно означає, що собака не має бути ані «на ходулях», ані присадкуватою — приблизно половина зросту припадає на ногу до ліктя.

Голова та морда

Голова масивна, широка й глибока в черепній частині, з широким, трохи опуклим чолом і неглибокою поздовжньою борозною. Перехід від чола до морди короткий, добре виражений, досить глибокий. Морда дещо коротша за черепну частину, широка, тупа, глибока, добре заповнена під очима; лінії чола й морди паралельні. Губи товсті, м’ясисті, чорні — і тут стандарт формулює важливу межу: при закритій пащі вони повністю закривають нижню щелепу, але не утворюють брилів і відвислостей. Це прямий бар’єр проти сенбернарячої сирості: губа, що утворює «кишеню», — порок, за яким оцінка не вища за «добре».

Зубна формула повна — 42 зуби, прикус ножицеподібний, різці біля основи в одну лінію. Тут є характерна для робочої породи поступка: наявність зламаних або вибитих різців і іклів, які не заважають визначити прикус, на оцінку собаки не впливає. А от неповнозубість — навіть один відсутній зуб — дискваліфікує.

Очі та повіки — місце, за яким стежать найпильніше

Очі невеликі, темні, округлі, глибоко, широко й прямо посаджені, вираз спокійний і впевнений. Повіки — чорні, щільні, помірно сухі. Формулювання «помірно сухі» не косметичне. У переліку пороків стоять «сирі повіки» й «сильно розвинені треті повіки», а серед дискваліфікувальних — коричневі повіки. Стандарт 1992 року містив ту саму вимогу («повіки чорні, сухі») і той самий порок; стандарт 1958-го формулював це ще коротше: «Повіки натягнуті». Тобто впродовж усієї історії породи одна й та сама конструктивна вада тримається під прицілом — і причина цього видно з розділу про здоров’я.

Шерсть та забарвлення

Шерсть щільна, довга, густа, з добре розвиненим підшерстком; остьовий волос прямий. На голові й передньому боці кінцівок він коротший. Прикрашальний волос сильніше розвинений у кобелів і виділяється «гривою» на шиї, «очосами» на задньому боці передніх і задніх кінцівок; хвіст рівномірно опушений. Невелика хвиля допускається лише в ділянці попереку, крупа й стегон — і не деінде. Кучерявий волос і дуже коротка шерсть без прикрашального волосу — пороки.

Забарвлення — руде-рябе, плямисте: білий фон із плямами рудими, руде-чорними, чорно-рудими, соболиними; наявність рудого відтінку обов’язкова. Обов’язкові білі груди, передні кінцівки до ліктя й задні до гомілки, кінець хвоста. Перевага — крап на білому тлі, темні «окуляри» та чорнота на вухах. Ідеалом стандарт називає темну голову за рахунок чорної маски, чорних «окулярів» і вух — у контрасті зі світлішим корпусом і рудуватими плямами, відділеними від білого виразними соболиними межами.

Коментар Національного клубу породи до розділу «Окрас», складений за консультації кандидатки біологічних наук М. М. Сотської, розкладає це на генетику. Плямистість зумовлена рецесивними генами ss; колір пігментованих плям — генами a^ya^y (соболиний ряд, від рудих відтінків до яскраво-червоного з черню); крап — домінантним геном T. Площа білих ділянок має бути не менша за 30 % і не більша за 85 % — за десятибальною шкалою експресії рябості Р. Робінсона (1982) для породи бажаний діапазон 3–7 балів, але за обов’язкової умови пофарбованої голови та морди. Окремо зазначено, що «ірландська плямистість» — невеликі білі відмітини на пігментованому тлі — стандарту московської сторожової не відповідає.

Про «окуляри» варто сказати окремо, бо це той елемент забарвлення, який перетворює породу на впізнавану. Різка асиметрія «окулярів», «окуляри» без чорної обводки, відсутність «окулярів» або односторонній «монокль», «окуляри», що не закривають внутрішній кут ока, — усе це пороки з оцінкою не вище за «добре». Коментар клубу пояснює логіку: різка асиметрія «окулярів» — чітко успадковувана ознака, тому її й винесли в пороки. Крап на білому тлі з віком яскравішає: у щеняти він може бути ледь помітним, а до двох років стає яскравим і чітким.

Ще один практичний наслідок вихідних порід: у рингах досі з’являються коротко-шерсті собаки з нерозвиненим прикрашальним волосом — вони несуть у генотипі ознаки короткошерстих сенбернарів і короткошерстих кавказьких вівчарок. Коротка шерсть домінує над довгою, тому клуб вимагає обов’язково відзначати цей недолік в описах: він прямо впливає на добір у розведення. Повністю шерстний покрив формується до 1–1,5 року, після другої повноцінної линьки.

Дискваліфікувальні пороки чинної редакції варто знати ще до купівлі цуценяти: боязкість або надмірна збудливість; будь-які відхилення від ножицеподібного прикусу; неповнозубість; перекіс щелепи; коричневі повіки й мочка носа; блакитні або зелені очі та різноокість; наявність прибулих пальців; незбалансовані рухи; інохідь; кобелі в сучому типі; крипторхізм повний і однобічний. Собаки хворі, з каліцтвами й травмами лишаються без оцінки.

Це та частина, де породі найчастіше приписують більше, ніж є. Тому по пунктах.

Що є. Московська сторожова — визнана національна порода в системі Російської кінологічної федерації. Чинний стандарт із датою публікації 23.04.2008 опублікований РКФ у розділі стандартів другої групи; його прийняття Департаментом тваринництва та племінної справи профільного міністерства зафіксовано в самому тексті стандарту. Порода має Національний клуб породи, монопородні виставки, титульну систему й племінні лінії, які ведуть від Орслана.

Чого немає. У номенклатурі Міжнародної кінологічної федерації (FCI) породи немає. Список порід FCI на літеру M не містить ані «Moscow Watchdog», ані «Moskovskaya Storozhevaya»; немає її й у переліку порід, визнаних на попередній (тимчасовій) основі. Практичний наслідок простий: на виставках FCI порода не може здобувати CACIB чи міжнародні титули як визнана, а родоводи РКФ на неї не мають статусу родоводів визнаної FCI породи.

Найпоказовіша деталь. Національний клуб породи публікує окремим документом «стандарт, направлений у FCI» — англомовну версію в форматі FCI, з перекладом О. Шебарової під редакцією Є. Єрусалимського. У шапці цього документа стоїть «FCI-Standard Nr.: 000» і «DATE OF PUBLICATION OF THE OFFICIAL VALID STANDARD: 00.00.0000». Тобто заявка оформлена за міжнародним шаблоном, номер стандарту в ній — порожній плейсхолдер. Це найточніша відповідь на питання про визнання: документ подано, номера немає.

Окрема тонкість, яка збиває з пантелику: у самому російському тексті стандарту є рядок «Класифікація FCI: Група 2, Секція 2.2 Молоси, без робочих випробувань». Це класифікація, яку автори стандарту запропонували для породи в заявці, а не запис у реєстрі FCI. Якщо ви бачите фразу «порода належить до 2-ї групи FCI», вона походить саме звідси — з тексту заявки, а не з номенклатури.

Формулювання «без робочих випробувань» теж заслуговує коментаря. Воно означає, що для виставкових титулів робочий іспит не є обов’язковим — для сторожової породи це помітний розрив між призначенням і тим, що реально перевіряють у рингу. Робочий клас на виставках РКФ існує, але запис до нього добровільний: щоб потрапити, потрібні сертифікати з робочих якостей єдиного зразка, визнані РКФ (ЗКД + ЗКС або караульна служба).

Стандарт описує поведінку породи напрочуд докладно — докладніше, ніж це роблять стандарти багатьох сторожових порід. Собака слухняна, впевнена в собі, врівноважена, «інтелігентна серед вартових собак», із яскраво вираженим сторожовим інстинктом, самостійна й контактна, беззавітно віддана господареві й усій родині, яка не виявляє невмотивованої агресії. Кожне слово тут навантажене: «самостійна» — це не комплімент, а попередження, а «не виявляє невмотивованої агресії» задає планку, нижче за яку собака не має права опускатися.

Від сенбернара порода взяла врівноваженість і відсутність безпричинної агресії, від кавказької вівчарки — недовіру до чужих і миттєву реакцію на небезпеку. Практично це виглядає так: московський сторожовий не гавкає на кожного перехожого за парканом. Він оцінює ситуацію й реагує тоді, коли межу перетнуто.

• Впевненість у собі. Цей собака знає свою силу. Він не метушиться — і саме тому його реакція буває несподівано швидкою для того, хто читав його як флегматика.
• Територіальність. Охорона території у нього в крові. Його не потрібно довго вчити охороняти двір — він зробить це інстинктивно. Зворотний бік: межу території він визначає сам, і ваше уявлення про неї може з його уявленням не збігтися.
• Сімейність. На відміну від багатьох службових порід, московський сторожовий дуже прив’язаний до сім’ї. Він не обирає одного господаря, а бере під опіку всіх «своїх» — і стандарт, і опис темпераменту в клубних матеріалах збігаються в цьому пункті.

Важливо розуміти, що це собака з високим інтелектом, здатний ухвалювати самостійні рішення. Це відрізняє його від багатьох інших порід. Наприклад, якщо порівнювати з декоративними песиками, такими як чихуахуа, які повністю залежать від людини й реагують емоційно, московський сторожовий — це аналітик. Він оцінює ступінь загрози.

Також варто зазначити різницю в темпераменті з мисливськими породами. Наприклад, естонський гончак орієнтований на переслідування здобичі й може захопитися запахом, ігноруючи команди. Московський сторожовий ніколи не покине пост заради кішки чи зайця. Його пріоритет — периметр і безпека об’єкта.

Кому ця порода не підійде

Скажемо прямо: це не собака для першого досвіду. Причини не в «злості» — навпаки, невмотивована агресія стандартом не передбачена, а боязкість і надмірна збудливість дискваліфікують. Причини структурні. Дорослий кобель важить від 55 кг і фізично сильніший за людину; він дозріває психологічно повільно, приблизно до 2–3 років, і весь цей час активно перевіряє межі. Він самостійний за визначенням породи — тобто в конфліктній ситуації ухвалює власне рішення швидше, ніж власник встигає віддати команду. Він територіальний і охороняє інстинктивно, без навчання, а отже, помилка господаря в керуванні контактами з гостями обертається наслідками, які вже не відмотати назад.

Квартира — окрема тема, і тут наші джерела розходяться, тому наводимо обидва погляди. Чинний стандарт у розділі про призначення стверджує, що порода «чудово уживається в квартирі й у приватному будинку». Коментар клубу до розділу про шерсть описує реальність інакше: основна маса поголів’я використовується за прямим призначенням — охорона території, і на виставки приходить велика кількість собак вуличного утримання. Наша порада практична: собака, чия шерсть спроєктована під цілорічне життя надворі, у теплій квартирі перебуває в постійному тепловому дискомфорті й лине рясніше. Якщо іншого варіанту немає, готуйтеся до довгих прогулянок (мінімум 2–3 години на день) і до щоденного вичісування.

Дресирування цієї породи вимагає від власника терпіння й твердості, але не жорстокості. Московський сторожовий дорослішає пізно: психологічно собака формується до 2–3 років. Але починати навчання потрібно з перших днів появи цуценяти в домі — не тому, що воно «має знати команди», а тому, що в цей період формуються межі, які потім не переписати.

Основні принципи роботи

Головна помилка новачків — намагатися «зламати» собаку силою. З цією породою це не спрацює. Він фізично сильніший за людину, а якщо відчує несправедливість, може замкнутися або відповісти агресією. Основа успіху — партнерство, де людина є беззаперечним лідером. Історична довідка тут доречна: розплідник, який виводив породу, добирав виробників не лише за екстер’єром — усі собаки, що лишалися в племінному розпліднику, обов’язково проходили дресирування й відбір за службовими якостями, а ті, що не йшли в розведення, розподілялися на служби. Керованість була частиною технічного завдання, а не побічним ефектом.

Загальний курс дресирування є обов’язковим мінімумом. Великий, некерований собака в місті чи навіть у селі — це джерело підвищеної небезпеки. Особливу увагу слід приділяти командам гальмування: «Не можна», «Стояти», «До мене». Саме вони, а не захисні навички, є вашим інструментом: захищати цей собака вміє й без вас, а от зупинятися на вимогу — ні.

Соціалізація має бути ранньою й системною. Пам’ятайте про породну особливість: собака охороняє територію інстинктивно, тому кожен новий гість — це не «звикання», а окремий сценарій, який ви маєте прописати й відпрацювати. Якщо плануєте виставковий шлях, врахуйте, що в описі поведінки в рингу суддя оцінює темперамент, а боязкість або надмірна збудливість дискваліфікують — тобто нестабільна психіка закриває шлях і в розведення.

Ідеальне місце для московського сторожового — просторий вольєр з утепленою будкою й вільний вигул на огородженій території приватного будинку. Це не «спартанський» варіант, а той режим, під який породу проєктували: невибагливість до кліматичних умов була пунктом технічного завдання, а шерсть, за визначенням клубного коментаря, має забезпечувати можливість постійного проживання надворі в будь-яку погоду, зокрема в сувору зиму.

Догляд за шерстю

Шерсть потребує регулярного вичісування. У звичайний час досить робити це 1–2 рази на тиждень; під час линьки (весна та осінь) — щодня. Знадобиться пуходерка та металевий гребінь з довгими зубцями. Клубний коментар додає важливу практичну деталь: правильний шерстний покрив московської сторожової схильний самоочищатися й не потребує спеціальної косметики для «виставкового» вигляду; собак, підстрижених або оброблених засобами для збільшення об’єму шерсті, у рингу не вітають.

Є й діагностична ознака, про яку варто знати власникові. Якщо підшерсток довший за остьовий волос, собака виглядає «пухнастою» — і це не мило, а проблема: остьовий волос у такому разі не захищає підшерсток від намокання, не забезпечує вентиляції й термоізоляції, шерсть намокає та замерзає. Те саме означає й завиток на попереку та крупі: остьовий волос недостатньо жорсткий. Для собаки вуличного утримання це питання не естетики, а зимівлі.

Очі, вуха, зуби

Очі оглядайте регулярно — це слабке місце породи за походженням (детально в наступному розділі). Будь-яке постійне сльозотечіння, примружування, тертя морди лапою чи об предмети — привід не до протирання лосьйоном, а до візиту до ветеринарного офтальмолога: за цими симптомами часто стоїть заворот повіки, який лікують хірургічно, а не гігієною. Вуха, що прилягають переднім краєм до вилиць, провітрюються гірше за стоячі, тому оглядати їх варто щотижня. Зуби — з огляду на те, що неповнозубість дискваліфікує, привчайте цуценя до огляду пащі з перших тижнів.

• «Червона Зірка» виводила не одну породу, а чотири одночасно: московську сторожову, чорного тер’єра, московського водолаза й московського дога. Дві з них до наших днів не дійшли — московський водолаз розчинився в поголів’ї ньюфаундлендів, так і не пройшовши сертифікацію на породну групу.
• У перших двох генераціях у поголів’ї були кавказькі забарвлення — сіре, зонарно-сіре, палеве. У розведенні використовували сук усіх забарвлень, але кобелів — лише руде-рябих. Так за кілька поколінь і закріпили породний окрас.
• Обов’язкові білі відмітини (груди, передні кінцівки до ліктя, задні до гомілки, кінець хвоста) з’явилися в стандарті 1985 року як «переважні» й лише з 1997-го стали «обов’язковими». Клубний коментар прямо каже: на закріплення цієї ознаки пішло 12 років селекції.
• Порода досі не визнана Міжнародною кінологічною федерацією (FCI) як окрема порода на світовому рівні. Англомовний стандарт, підготовлений для подання до FCI, і донині має в шапці порожній номер — «FCI-Standard Nr.: 000».
• У пошуках власного образу молодій породі якийсь час купірували вуха та хвости — від цього відмовилися, і сучасний стандарт вимагає природних висячих вух і довгого опушеного хвоста.

Чи безпечний московський сторожовий для дітей?

Стандарт описує породу як віддану господареві й усій родині, без невмотивованої агресії, а боязкість і надмірна збудливість дискваліфікують — тобто нестабільна психіка з розведення відсіюється. Водночас зважайте на габарити: не варто залишати зовсім маленьких дітей наодинці з собакою, бо пес може випадково штовхнути дитину корпусом або хвостом. Безпека тут забезпечується вихованням і наглядом, а не породною «нянькуватістю».

Чи можна саджати цього собаку на ланцюг?

Категорично ні. Постійне перебування на ланцюгу руйнує психіку цієї інтелектуальної тварини: собака стає озлобленим або депресивним. Допускається тимчасове прив’язування (наприклад, коли прийшли гості або відкрито ворота для виїзду машини), але основний час собака має вільно пересуватися вольєром або подвір’ям. Це не лише етичне міркування: нестабільна поведінка — дискваліфікувальна вада породи.

Скільки їсть дорослий пес?

Багато — це собака вагою від 55 кг у кобелів. Важливіший за обсяг режим: добову норму ділять щонайменше на два годування, миску ставлять на підлогу, а не на підставку, і після їжі дають собаці спокій. Взимку в собаки вуличного утримання потреба в енергії зростає.

Чи важко доглядати за очима?

Очі — слабке місце породи, і це закладено в її походженні: сирі відвислі повіки описані ще в засновників породної групи в 1955–1956 роках, і кожна редакція стандарту від 1958-го до чинної карає «сирі повіки» як порок. Регулярний огляд обов’язковий. Але пам’ятайте межу: гігієна допомагає при звичайному забрудненні, а стійке сльозотечіння, примружування й почервоніння — це привід до огляду ветеринарного офтальмолога, бо заворот повіки лікують хірургічно.

Про що питати заводчика перед купівлею?

Про чотири речі. Перше — повіки батьків: чи були «сирими», чи оперували. Друге — чи були в батьків або найближчих родичів епізоди завороту шлунка (наявність родича першого ступеня з такою історією достовірно підвищує ризик). Третє — чи є рентгенівські знімки суглобів із офіційним висновком: система допуску РКФ їх не вимагає, тому це предмет вашої окремої домовленості. Четверте — коефіцієнт інбридингу посліду й через яких предків він набраний.