Сенбернар

Історія сенбернара нерозривно пов’язана з монастирським притулком на перевалі Великий Сен-Бернар, розташованому на висоті 2469 метрів в Альпах. Заснований у 1050 році архідияконом Бернаром де Ментоном, цей притулок давав прихисток мандрівникам та паломникам, що долали небезпечний шлях між Італією та Швейцарією. Суворі погодні умови, снігові замети та постійна загроза лавин робили цю подорож смертельно небезпечною.

Приблизно в 1660-1670 роках монахи почали використовувати великих та сильних собак, предків сучасних сенбернарів, для охорони та супроводу. Дуже швидко вони помітили, що ці собаки мають унікальний нюх і здатність знаходити людей під товстим шаром снігу. Так почалася славетна історія сенбернарів-рятувальників. Собаки-провідники розчищали стежки, а собаки-рятувальники знаходили знесилених подорожніх, зігрівали їх своїм тілом і приводили допомогу.

Найвідомішим сенбернаром в історії є легендарний Баррі, який жив у монастирі з 1800 по 1812 рік. За своє життя він, за переказами, врятував понад 40 людей. Його історія стала символом самовідданості цієї породи. Цікаво, що початково всі сенбернари були короткошерстими. Однак після особливо суворих зим на початку XIX століття, коли багато собак загинуло, порода опинилася на межі зникнення. Для відновлення популяції монахи схрестили вцілілих собак з ньюфаундлендами, що й призвело до появи довгошерстої варіації. На жаль, довга шерсть обмерзала в снігу, що робило таких собак менш придатними для рятувальних робіт.

Довгий час породу називали по-різному: “собака Баррі”, “альпійський мастиф” або “святий собака”. Назву “сенбернар” було офіційно визнано Швейцарським клубом собаківництва лише у 1880 році, а перший стандарт породи був затверджений у 1887 році.

Сенбернар — це порода гігантських розмірів, що вражає своєю міццю та гармонійною статурою. Це мускулистий, сильний собака з масивною, імпозантною головою.

• Голова: Дуже велика та потужна, з широким, злегка опуклим черепом. Шкіра на лобі утворює помітні складки. Перехід від чола до морди різко виражений.
• Морда: Коротка, тупа, її висота більша за довжину. Спинка носа пряма. Ніс широкий, з відкритими ніздрями, завжди чорного кольору.
• Губи: Верхні губи сильно розвинені, відвислі (брилі), утворюють елегантну дугу. Кути рота завжди залишаються видимими. Щелепи дуже сильні.
• Очі: Середнього розміру, від темно-коричневого до горіхового кольору. Погляд розумний та доброзичливий. Для породи характерне деяке відвисання нижньої повіки, що відкриває кон’юнктиву.
• Вуха: Середнього розміру, посаджені високо і широко. Вони висячі, м’які, трикутної форми, щільно прилягають до щік.
• Корпус: Потужний, з широкою та міцною спиною. Шия сильна, з характерним невеликим підвісом. Грудна клітка добре розвинена, але не бочкоподібна.
• Хвіст: Довгий, важкий, широкий біля основи. У спокійному стані звисає вниз, у збудженому — може підніматися вище лінії спини.
• Шерсть: Існує два типи шерстного покриву:
  • Короткошерстий (Stockhaar): Шерсть густа, щільно прилегла, гладка. Підшерстя дуже густе.
  • Довгошерстий (Langhaar): Шерсть середньої довжини, пряма або злегка хвиляста, з густим підшерстям. На стегнах утворює “штани”, а хвіст дуже пухнастий.

За грізною зовнішністю сенбернара ховається неймовірно добре і чуйне серце. Це одна з найспокійніших і найтерплячіших порід у світі. Вони обожнюють бути в центрі родинних подій і важко переносять самотність. Сенбернар — це собака-компаньйон, який готовий слідувати за своїм господарем куди завгодно.

Їхня любов до дітей є легендарною. Сенбернари часто стають чудовими няньками, терпляче зносячи дитячі пустощі. Однак, через свій величезний розмір, вони можуть випадково штовхнути маленьку дитину, тому їхні ігри завжди повинні проходити під наглядом дорослих. Вони розумні та кмітливі, але іноді можуть проявляти впертість. Сенбернар — це “думаючий” собака; він не буде бездумно виконувати команди, а спочатку оцінить ситуацію. Їхній спокійний темперамент сильно відрізняється від більш холеричних та пильних охоронців, як, наприклад, середньоазіатська вівчарка (алабай), хоча обидві породи вражають своїми розмірами.

Сенбернари не є агресивними охоронцями, але їхній вигляд і гучний гавкіт здатні відлякати будь-якого зловмисника. Вони пильні і завжди попередять про наближення незнайомців. Це рятувальники за своєю природою, як у фізичному, так і в моральному плані. Недарма їх часто залучають до каністерапії — лікування за допомогою спілкування з тваринами.

Догляд за сенбернаром має свою специфіку, пов’язану насамперед з його розміром, типом шерсті та фізіологічними особливостями.

• Грумінг: Довгошерстих сенбернарів потрібно розчісувати щодня, щоб уникнути утворення ковтунів. Короткошерстих — 2-3 рази на тиждень. Обидва типи сильно линяють двічі на рік, і в цей період вичісувати їх доведеться частіше. Купати собаку слід лише за крайньої необхідності.
• Догляд за очима та вухами: Через особливості будови повік очі сенбернара потребують щоденного огляду та протирання вологим тампоном. Висячі вуха також схильні до інфекцій, тому їх потрібно регулярно оглядати та чистити.
• Контроль слиновиділення: Сенбернари сильно слинять. Це фізіологічна норма для породи. Завжди майте під рукою рушник, особливо після того, як собака попив або поїв.
• Фізичні навантаження: Попри свій розмір, сенбернар не потребує надмірних навантажень. Йому достатньо щоденних тривалих, але спокійних прогулянок. Важливо: цуценятам і молодим собакам до 2 років протипоказані стрибки та біг по сходах, щоб не пошкодити суглоби, що формуються.
• Проживання: Ідеальне місце для сенбернара — приватний будинок з великим, надійно огородженим подвір’ям. Йому потрібен простір. Влітку собаці необхідно забезпечити прохолодне місце, оскільки вони дуже погано переносять спеку.

Сенбернар — легендарний рятувальник Альп: величезний, лагідний і терплячий, взірець «ніжного велетня», ідеальний із дітьми. Гіркі нюанси — коротке життя (8–10 років), рясна слинявість і потреба у просторі. Зі здоровʼя характерні дисплазія суглобів, ризик завороту шлунка й хвороби серця (DCM). Густа шерсть погано переносить спеку — влітку пса треба тримати в прохолоді.

Сенбернар — гігант-рятувальник з Альп, добродушний і відданий, але його розмір — це і коротке життя (8–10 років), і навантаження на серце й суглоби. Характерні дисплазія, заворот шлунка, заворот/виворіт повік і остеосаркома. Рясно слиниться й погано переносить спеку, тож йому потрібні прохолода, простір і суворий контроль ваги.

Сенбернари, як і більшість гігантських порід, мають схильність до певних генетичних та набутих захворювань. Їхня коротка тривалість життя багато в чому пов’язана саме з цими проблемами.

Дресирування сенбернара — це процес, що вимагає терпіння та розуміння психології породи. Рання соціалізація є критично важливою. З раннього віку знайомте цуценя з різними людьми, тваринами, звуками та ситуаціями. Це допоможе виростити впевненого та врівноваженого собаку.

Сенбернари розумні, але можуть бути впертими. Вони найкраще реагують на методи позитивного підкріплення: похвалу, ласощі, ігри. Жорсткість і покарання можуть призвести до того, що собака замкнеться в собі і втратить довіру. Тренування мають бути короткими та цікавими. Базові команди (“сидіти”, “лежати”, “до мене”, “поруч”) необхідно засвоїти якомога раніше, адже керувати неслухняним 80-кілограмовим гігантом практично неможливо. Їхня вдумливість у навчанні дещо схожа на поведінку інших велетнів, таких як величний німецький дог або добродушний леонбергер, які також потребують послідовного та м’якого підходу.

Годування сенбернара — один з найвідповідальніших аспектів утримання. Правильний раціон є запорукою здоров’я суглобів та довголіття.

• Тип корму: Найкраще підійдуть високоякісні сухі корми класу супер-преміум або холістік, розроблені спеціально для собак гігантських порід. Вони містять збалансовану кількість білків, жирів, вуглеводів, а також хондропротектори (глюкозамін, хондроїтин) для підтримки суглобів.
• Частота годування: Дорослу собаку рекомендується годувати 2 рази на день, а не один. Це допомагає запобігти розтягненню шлунка та знижує ризик завороту. Цуценят годують 3-4 рази на день.
• Контроль росту: Не можна перегодовувати цуценя сенбернара! Занадто швидкий набір ваги створює колосальне навантаження на незміцнілі кістки та суглоби, що може призвести до серйозних проблем у майбутньому. Дотримуйтесь норм, вказаних на упаковці корму, і стежте за кондицією собаки.
• Натуральне харчування: Якщо ви обираєте натуральний раціон, він має бути ретельно збалансований. Основу має складати нежирне м’ясо (яловичина, індичка), до якого додають каші (рис, гречка), овочі, кисломолочні продукти. Необхідно консультуватися з ветеринарним дієтологом. Своїми габаритами та потребами в харчуванні сенбернари схожі на інших гірських собак, наприклад, на великого швейцарського зенненхунда, для якого також важливий контроль ваги.
• Заборонені продукти: Шоколад, виноград, цибуля, часник, трубчасті кістки, жирна, копчена та солона їжа — під суворою забороною.

1. Міф про барильце з бренді: Найвідоміший образ сенбернара — з барильцем бренді на шиї — насправді є вигадкою. Його створив у 1820 році англійський художник Едвін Лендсір для своєї картини “Альпійські мастифи витягують знесиленого мандрівника”. Образ настільки сподобався публіці, що став невід’ємною частиною легенди, хоча монахи ніколи не використовували такий “рятувальний набір”.
2. Неймовірний нюх: Вважається, що сенбернар здатен відчути людину під 6-метровим шаром снігу та почути її на відстані до 5 кілометрів.
3. Кінозірки: Порода стала всесвітньо популярною після виходу фільмів. Найвідоміші кіно-сенбернари — це добродушний велетень у комедії “Бетховен” та, навпаки, жахливий монстр у фільмі жахів “Куджо” за романом Стівена Кінга.
4. Тіло-грілка: Рятуючи людей, сенбернари не лише знаходили їх, а й лягали поруч, зігріваючи своїм тілом і облизуючи обличчя, щоб привести до тями.
5. Пам’ятник Баррі: У Парижі, на кладовищі тварин, стоїть пам’ятник легендарному Баррі. Його опудало також зберігається в Музеї природничої історії в Берні, Швейцарія.