Історія породи: від альпійських рятувальників до улюбленців сімей
Історія сенбернара нерозривно пов’язана з монастирським притулком на перевалі Великий Сен-Бернар, розташованому на висоті 2469 метрів в Альпах. Заснований у 1050 році архідияконом Бернаром де Ментоном, цей притулок давав прихисток мандрівникам та паломникам, що долали небезпечний шлях між Італією та Швейцарією. Суворі погодні умови, снігові замети та постійна загроза лавин робили цю подорож смертельно небезпечною.
Приблизно в 1660–1670 роках монахи почали використовувати великих та сильних собак, предків сучасних сенбернарів, для охорони та супроводу. Дуже швидко вони помітили, що ці собаки мають унікальний нюх і здатність знаходити людей під товстим шаром снігу. Так почалася славетна історія сенбернарів-рятувальників. Собаки-провідники розчищали стежки, а собаки-рятувальники знаходили знесилених подорожніх, зігрівали їх своїм тілом і приводили допомогу.
Найвідомішим сенбернаром в історії є легендарний Баррі, який жив у монастирі з 1800 по 1812 рік. За своє життя він, за переказами, врятував понад 40 людей. Його історія стала символом самовідданості цієї породи. Цікаво, що початково всі сенбернари були короткошерстими. Однак після особливо суворих зим на початку XIX століття, коли багато собак загинуло, порода опинилася на межі зникнення. Для відновлення популяції монахи схрестили вцілілих собак з ньюфаундлендами, що й призвело до появи довгошерстої варіації. На жаль, довга шерсть обмерзала в снігу, що робило таких собак менш придатними для рятувальних робіт.
Довгий час породу називали по-різному: «собака Баррі», «альпійський мастиф» або «святий собака». Назву «сенбернар» було офіційно визнано Швейцарським клубом собаківництва лише у 1880 році, а перший стандарт породи був затверджений у 1887 році.
Як виглядає сенбернар: стандарт та варіації
Сенбернар — це порода гігантських розмірів, що вражає своєю міццю та гармонійною статурою. Це мускулистий, сильний собака з масивною, імпозантною головою.
- Голова: Дуже велика та потужна, з широким, злегка опуклим черепом. Шкіра на лобі утворює помітні складки. Перехід від чола до морди різко виражений.
- Морда: Коротка, тупа, її висота більша за довжину. Спинка носа пряма. Ніс широкий, з відкритими ніздрями, завжди чорного кольору.
- Губи: Верхні губи сильно розвинені, відвислі (брилі), утворюють елегантну дугу. Кути рота завжди залишаються видимими. Щелепи дуже сильні.
- Очі: Середнього розміру, від темно-коричневого до горіхового кольору. Погляд розумний та доброзичливий. Для породи характерне деяке відвисання нижньої повіки, що відкриває кон’юнктиву.
- Вуха: Середнього розміру, посаджені високо і широко. Вони висячі, м’які, трикутної форми, щільно прилягають до щік.
- Корпус: Потужний, з широкою та міцною спиною. Шия сильна, з характерним невеликим підвісом. Грудна клітка добре розвинена, але не бочкоподібна.
- Хвіст: Довгий, важкий, широкий біля основи. У спокійному стані звисає вниз, у збудженому — може підніматися вище лінії спини.
- Шерсть: Існує два типи шерстного покриву:
- Короткошерстий (Stockhaar): Шерсть густа, щільно прилегла, гладка. Підшерстя дуже густе.
- Довгошерстий (Langhaar): Шерсть середньої довжини, пряма або злегка хвиляста, з густим підшерстям. На стегнах утворює «штани», а хвіст дуже пухнастий.
