Історія походження нівернейського грифона
Історія нівернейського грифона є однією з найдавніших і найцікавіших серед усіх французьких гончих. Вважається, що його прямими предками були легендарні «сірі собаки святого Людовіка» (gris de Saint-Louis), яких використовували ще галли для полювання на вовків та кабанів. Ці собаки були відомі у Франції ще в XII столітті та високо цінувалися королівським двором за їхню сміливість та робочі якості. Протягом століть ці гончаки були невід’ємною частиною мисливської культури регіону Ньєвр, звідки й походить назва породи.
Однак, після Великої французької революції (1789–1799) порода опинилася на межі зникнення. Знищення аристократії та занепад традицій великого полювання призвели до того, що нівернейські грифони практично зникли. Відродження породи почалося лише наприкінці XIX – на початку XX століття завдяки зусиллям групи ентузіастів. Вони відшукали небагатьох вцілілих нащадків «сірих собак» і для відновлення генофонду схрестили їх з іншими жорсткошерстими гончими. У відновленні породи брали участь такі породи як великий вандейський грифон, блакитний гасконський грифон, а також, можливо, оттерхаунд, що надало породі її сучасного вигляду та витривалості.
Клуб породи був заснований у 1925 році, тоді ж був розроблений і перший стандарт. Сьогодні нівернейський грифон є шанованою мисливською породою не лише у Франції, але й за її межами. Його унікальні робочі якості та здатність працювати у складній місцевості роблять його незамінним помічником у полюванні на великого звіра. В США та Канаді цих собак іноді використовують навіть для полювання на ведмедя.
Стандарт та зовнішній вигляд нівернейського грифона
Нівернейський грифон – це собака з міцною, м’язистою, але водночас сухою статурою, що справляє враження витривалості та сили. Його зовнішність дуже характерна і впізнавана, в першу чергу завдяки довгій, кошлатій шерсті, яка надає йому «розпатланого» вигляду. Саме через неї на батьківщині собаку іноді жартома називали «бруднулею».
Головна відмінна риса – це його жорстка, щетиниста шерсть, яку французи називають poil de sanglier (шерсть дикого кабана). Вона не повинна бути кучерявою чи м’якою. Такий покрив ідеально захищає собаку від негоди, холоду та укусів комах, а також від гілок та колючок під час переслідування здобичі в густих заростях. На морді шерсть утворює густі брови, вуса та бороду, що додає собаці суворого та серйозного виразу.
Стандарт та зовнішній вигляд нівернейського грифона · 7
| Частина тіла | Опис згідно зі стандартом FCI №17 |
|---|---|
| Голова | Довга, міцна, суха. Череп майже плаский, з ледь вираженим стопом (переходом від лоба до морди). Морда такої ж довжини, як і черепна частина. |
| Очі | Темні, проникливі, дуже виразні. Погляд живий та сміливий. Брови густі, але не закривають очі. |
| Вуха | Висячі, м’які, середньої довжини, посаджені на рівні очей. Злегка закручені всередину на кінцях і вкриті довгою шерстю. |
| Корпус | Трохи розтягнутий. Спина міцна та пряма. Поперек сильний. Груди глибокі, але не надто широкі, опускаються до рівня ліктів. Ребра помірно вигнуті. |
| Хвіст | Посаджений не надто високо. Собака несе його шаблевидно. У русі хвіст піднімається вище, але не закручується над спиною. Добре вкритий шерстю. |
| Кінцівки | Сухі, кістляві, з міцними м’язами. Лапи овальні, з твердими подушечками та міцними темними кігтями. |
| Забарвлення | Переважно «вугільне» (палеве з сильним чорним напиленням) або різні відтінки сірого (вовчий, синьо-сірий). Можливі палеві або пісочні відтінки на бровах, щоках, грудях та кінцівках. Невелика біла пляма на грудях допускається. |
