Паттердейл тер'єр — Історія та стандарт

Історія походження: що задокументовано, а що усна традиція

Назва походить від села Паттердейл у графстві Камбрія. Озерний край — це круті схили, кам’янисті осипи, тумани й постійні дощі, і місцевим фермерам потрібен був не красивий пес, а такий, що залізе в кам’яний завал за лисицею й вибереться звідти живим. Головним критерієм відбору була gameness — готовність працювати проти звіра й не відступати; це слово досі вживають без перекладу.

Далі починається складніше. Історія робочих типів майже завжди усна, і паттердейл — показовий випадок: те, що переказують найчастіше, документами підтверджується найгірше.

Пастка перша — сама назва. «Паттердейл-тер’єр» на початку XX століття означав не того собаку, якого так називають сьогодні. Найнаочніший доказ — книжка Річарда Клепгема «Foxes, Foxhounds and Fox-hunting» (1922): підпис під фотографією там читається як «Робочий лейклендський тер’єр. Один із „паттердейлської“ породи» — тобто той самий собака названий обома іменами одночасно, а на знімку пес світлий і кошлатий, зовсім не схожий на сучасного чорного гладкошерстого паттердейла.

Розв’язка настала 1921 року, коли створили Асоціацію лейкленд-тер’єра й закріпили назву «лейкленд» саме для того, щоб охопити нею всі місцеві найменування, які доти вживали паралельно, — паттердейлських, еннердейлських, фелських, камберлендських і вестморлендських тер’єрів. Тобто сучасний лейкленд-тер’єр увібрав і саму назву «паттердейл»; а назва, що звільнилася, згодом закріпилася за робочим типом, який залишився поза реєстрами. Через це старі книжки й статті зі словом «Patterdale» треба читати з обережністю: ідеться не обов’язково про сьогоднішнього чорного собаку.

Найраніший розгорнутий опис, який ми можемо процитувати, — лист лорда Дейсіза (Lord Decies) під заголовком «The Patterdale Terriers», надрукований у журналі The Field 18 квітня 1903 року; його текст відтворює на своєму сайті PTCA. Автор пише, що двадцять років вів записник про своїх тер’єрів, і описує потрібний фел-тер’єрові тип: дуже рухливий, радше високоногий, «вузький у грудях, вагою близько 15 або 16 фунтів», зі стійкою до негоди шерстю. Там же названо Red Tinker — «прабатько багатьох сьогоднішніх паттердейл-тер’єрів», і Blondin, описаний як «карликовий породистий бедлінгтон», якого широко використовували в’язках, «щоб поліпшити гірських тер’єрів». Тобто участь бедлінгтона в формуванні типу — не здогад, а те, що прямо стверджує учасник подій.

Пастка друга — Джо Боуман. Ім’я цього доїжджачого Ullswater Foxhounds згадують у більшості популярних описів як «творця» паттердейла — мовляв, саме він схрестив синьо-чорного бордер-тер’єра з чорно-підпалим фел-тер’єром. Проблема в тому, що сучасні джерела описують не тих собак, яких описують джерела його часу. Той самий Клепгем 1922 року пише про тер’єрів «паттердейлської породи» в Боумана, що вони мають «чимало бедлінгтонської крові» й важать від 14 до 16 фунтів, а поіменно названі ним собаки — руді, буро-жорсткошерсті, блакитні. Чорного гладкошерстого пса серед них немає. Тобто Боуман справді тримав тер’єрів, яких називали паттердейлами, — але це були собаки того типу, що згодом став лейклендом.

Лист 1903 року читається так само: його автор перелічує тер’єрів, яких він позичав Боуманові протягом шістнадцяти років. Що важливо, Клепгем через два десятиліття незалежно згадує тих самих собак — і Sweep, що належав лордові Дейсізу, і Corby, і Blondin, — а це підтверджує, що лист не є пізньою вигадкою. Боуман у цій картині — видатний користувач і популяризатор робочих тер’єрів, а не той, хто вивів сучасний тип.

Найцікавіше тут — як саме легенда набирала ваги при переказі, бо це видно покроково. Кілька сучасних сторінок повторюють одне й те саме речення, у якого немає посилання на джерело; і при кожному переказі деталі змінюються. Пливе вік, у якому Боуман нібито обійняв посаду. Пливе й сама посада: популярні описи роблять його господарем (Master) Ullswater Foxhounds, тоді як джерело його доби називає господарем зовсім іншу людину, а Боумана — доїжджачим (huntsman). А сторінка, яка єдина серед них має посторінкові посилання, перелічує поіменно всіх, хто обіймав посаду господаря, — і Боумана в тому переліку немає.

Це і є практичний висновок розділу, який варто перенести на будь-яку іншу породу: сама по собі кількість сайтів, що повторюють історію, не додає їй ваги, якщо всі вони переказують одне безджерельне речення. Ознака, за якою це видно, — деталі, що дрейфують: коли від переказу до переказу змінюються вік, посада чи масть, це означає, що ніхто зі співрозмовників не тримав у руках документа.

Коли ж з’явився сучасний чорний паттердейл. Тут джерела сходяться на іменах і розходяться на датах. Сучасні описи одностайно називають Сиріла Брея та Френка Бака, які цілеспрямовано працювали з типом у 1950-х, і Браяна Наттолла, чиї лінії від кінця 1950-х — 1960-х стоять за багатьма сьогоднішніми собаками. Але це сучасні свідчення, а не документи тієї доби. Тому діапазон дат, які різні автори називають початком сучасної породи, розтягнутий на півстоліття — від 1910-х до 1960-х, і жодну з цих дат не варто подавати як встановлену.

Чому первинних документів так мало — і це пояснення, а не відмовка. Прогалина тут має щонайменше три конкретні причини, і кожна перевірювана. По-перше, робочих тер’єрів Озерного краю ніхто не реєстрував, бо для них не існувало реєстру: перший реєстр породи — клуб PTCA — засновано аж 1993 року, і то в Америці. По-друге, записи велися й зберігалися приватно: лорд Дейсіз прямо пише, що двадцять років вів книгу про своїх тер’єрів, — тобто справа не в тому, що ніхто нічого не записував, а в тому, що ці записи не потрапляли в публічний обіг. По-третє, автор XIX століття Родон Лі, описуючи тер’єрів Камберленду й Вестморленду, прямо зазначав, що їх не розводили послідовно й типу не закріплювали, — тобто в ті десятиліття фіксувати як «породу» справді не було чого. Пояснена відсутність документів — перевірюване твердження, і воно набагато корисніше за розпливчасте «джерела розходяться».

Показова й доля наступної версії — начебто назву ввів у широкий обіг Браян Наттолл. На пряме запитання він відповів, що жорсткошерстих, гладких і брокен-тер’єрів у його краях «завжди називали паттердейлами або фелами, залежно від того, з ким розмовляєш». Тобто й ця версія не витримує перевірки в самого учасника.

Власна історична довідка UKC формулює походження обережніше й ширше: порода «походить головно від чорного гладкошерстого фел-тер’єра, виведеного в суворих умовах Північної Англії», якого тримали проти хижаків, небезпечних для овець. Варто пам’ятати, що історичний розділ стандарту — це позиція реєстру, а не незалежно встановлений факт; але саме ця, обережніша, версія узгоджується з документами найкраще.

Зовнішній вигляд: функціональність понад усе

Заводчики паттердейлів свідомо не пішли шляхом виставкового відбору, і саме тому зовнішність породи описана через придатність до роботи, а не через красу. Але теза «жодного стандарту тут немає, важлива лише здатність пролізти в нору» неточна: стандарт UKC цілком детальний і містить чотири підстави для дискваліфікації.

• Зріст. Обидва наявні стандарти дають той самий діапазон — 10–15 дюймів, тобто приблизно 25–38 см. Різниця лише в точці заміру: UKC міряє в холці, PTCA — у плечах.
• Вага. Тут стандарти розходяться принципово. UKC не називає жодного числа й обмежується вимогою пропорційності до зросту та робочої кондиції без зайвого жиру. PTCA теж вимагає пропорційності, але додає орієнтир: 12–20 фунтів (приблизно 5–9 кг) «було б середнім показником». Це саме орієнтир, а не норматив: слово «середній» у першоджерелі стоїть не випадково. Для порівняння, лист 1903 року називав для гірського тер’єра 15–16 фунтів.
• Грудна клітка й «правило двох рук». Це не фольклор власників, а офіційна процедура судівства в UKC. Собаку обмірюють руками: груди відразу за лопатками мають охоплюватися долонями дорослого чоловіка так, щоб пальці обох рук торкалися. Стандарт додає, як саме це роблять — передні лапи піднімають над землею й м’яко стискають низ грудної клітки, щоб переконатися, що вона стискається. Груди завеликі, заширокі або нездатні стискатися — вада.
• Шерсть. Три типи: гладка (smooth), проміжна (broken) і жорстка (rough). Вимога однакова — щільна й груба, здатна захистити від вологи, колючок і зубів звіра. Пошкоджені робочі ділянки шерсті на рингу не штрафують.
• Хвіст. Обидва стандарти згадують купірування як можливість, а не вимогу, і обидва пояснюють причину однаково: хвіст буває єдиним способом витягнути собаку з нори. UKC прямо зазначає, що переваги між купірованим і натуральним хвостом немає.

Щодо купірування варто пам’ятати про правовий бік: сам UKC у тексті стандарту зазначає, що як міжнародний реєстр він знає про заборону купірування хвостів і купірування вух у низці країн, і тому жодного собаку на його заходах не можна штрафувати за натуральний хвіст чи натуральні вуха.

А тепер найважливіше, і це та деталь, у якій помиляється майже кожен опис породи. Формулювання «у Британії купірування дозволене робочим собакам» неправильне: правило розпадається всередині Сполученого Королівства, і для паттердейла відповідь у трьох його юрисдикціях різна.

• Англія — паттердейл підпадає. Перелік типів, для яких зроблено виняток, складається з трьох позицій, і третя сформульована відкрито — тер’єри будь-якого типу або поєднання типів. Жодної породи поіменно там не названо, тож паттердейл під це формулювання підходить.
• Уельс — не підпадає. Тут перелік закритий: названо чотири конкретні породи тер’єрів, паттердейла серед них немає, ще й з окремим застереженням, що поєднання порід не рахується.
• Шотландія — тер’єрів у винятку немає взагалі. Виняток охоплює лише спаніелів і підружейних лягавих; до того ж він стосується лише роботи на полюванні (а не боротьби зі шкідниками), дозволяє зняти не більш ніж третину хвоста й вимагає, щоб процедуру виконував тільки ветеринар.

Умови, за яких виняток діє в Англії, теж варто знати заздалегідь, бо кілька з них неочевидні: мати цуценяти має належати до одного з перелічених типів; вік цуценяти — не більш ніж п’ять діб; потрібне ветеринарне свідоцтво, видане на підставі одного з семи допустимих доказів робочого призначення (серед них прямо названо лист від представника федерації робочих тер’єрів — деталь, що стосується саме цієї породи); собаку треба чипувати до трьох місяців; і такого собаку не можна показувати на заходах, де глядачі платять за вхід, окрім демонстрації робочих якостей.

За межами Британії логіка буває взагалі іншою. У Німеччині виняток прив’язаний не до породи, а до призначеного використання — до собак, яких вестимуть на полюванні; переліку порід і вікової межі в тексті закону немає, натомість мають одночасно виконуватися три умови: потреба, зумовлена цим використанням, відсутність ветеринарних заперечень і виконання процедури ветеринаром. У Польщі заборона названа прямо, і жодного робочого чи мисливського винятку до неї не передбачено — лише лікувальний.

Окремо про Україну, і тут ми свідомо позначаємо межу власного твердження: спеціальної норми саме про купірування у профільному законі немає. Є загальна заборона калічити свійських тварин, і купірування з косметичних міркувань, найімовірніше, підпадає під неї — але це наш висновок із загальної норми, а не цитата з окремої статті, і читачеві варто знати різницю.