Шапендуа — Історія та стандарт

Історія породи шапендуа

Історія породи шапендуа, відомої також як голландська вівчарка, тісно пов’язана з сільськогосподарськими традиціями Нідерландів, особливо болотистих і торф’яних районів провінцій Дренте і Велюве. Ця собака протягом століть була незамінним помічником фермерів і скотарів, виконуючи функцію пастуха для овець та великої рогатої худоби. Її походження є дещо загадковим, але вважається, що шапендуа є нащадком стародавніх європейських пастуших собак з довгою шерстю. Його предками могли бути різноманітні місцеві вівчарки, що мешкали на території Нідерландів та сусідніх регіонів.

На початку XX століття, зі змінами в сільському господарстві та зменшенням поголів’я овець, потреба у пастуших собаках значно знизилася, і порода шапендуа опинилася на межі зникнення. В період Другої світової війни її популяція скоротилася до критично низького рівня. Саме тоді ентузіасти, зокрема видатний нідерландський кінолог пан Пітер Тупул (Pieter Toepoel), взялися за збереження цієї унікальної породи. Пан Тупул розпочав систематичне розведення шапендуа в період з 1940 по 1945 роки, збираючи залишки чистокровних представників породи, яких вдалося знайти.

Цілеспрямована робота з відновлення популяції дала свої плоди. У 1952 році порода була попередньо визнана Голландською координаційною радою в галузі кінології (Raad van Beheer op Kynologisch Gebied in Nederland). Це стало важливим кроком до офіційного визнання та стандартизації. Перший офіційний стандарт породи шапендуа був затверджений у 1954 році, одночасно було засновано племінну книгу, куди почали реєструвати чистокровних собак. Відтоді у розведенні використовувалися лише офіційно зареєстровані особини, що дозволило контролювати процес відновлення та розвитку породи.

Міжнародне визнання прийшло до породи шапендуа у 1971 році, коли вона була офіційно зареєстрована Міжнародною кінологічною федерацією (FCI) під номером 313 (Група 1, Секція 1: Вівчарські собаки без робочих випробувань). Це визнання сприяло зростанню популярності породи за межами Нідерландів та привернуло увагу кінологів з інших країн. Незважаючи на значний прогрес у відновленні, порода шапендуа досі вважається такою, що перебуває у стадії становлення, і розведення здійснюється з особливою відповідальністю, аби зберегти унікальні робочі якості та зовнішній вигляд.

Шапендуа має спільні корені з багатьма іншими європейськими пастушими породами, які також відрізняються довгою шерстю та витривалістю. Серед них можна згадати бородатого коллі (Bearded Collie), польську низинну вівчарку (Polski Owczarek Nizinny), а також деяких різновидів бельгійських вівчарок, зокрема малінуа (як робочу гілку з подібними інстинктами) та тервюрена (як довгошерстого родича). Незважаючи на спільні риси, шапендуа зберіг свої унікальні характеристики, що роблять його особливим.

Офіційний стандарт породи шапендуа та опис зовнішності

Шапендуа – це середнього розміру довгошерстий собака легкої та рухливої статури. За стандартом FCI, це собака, яка випромінює пильність, радість та енергію. Він не виглядає важким чи громіздким, його рухи легкі, пружні та швидкі. Вага собаки має бути пропорційною до його зросту, зазвичай коливається в межах 13–20 кг. Зріст у холці для псів становить 42–50 см, для сук – 40–47 см. Відхилення від цих параметрів вважаються небажаними.

Голова шапендуа здається великою за рахунок рясної шерсті на морді. Черепна частина широка, лоб злегка округлий. Перехід від чола до морди (стоп) виражений, але не різкий. Морда поступово звужується до носа, не повинна бути загостреною. Особливою рисою є густі вуса, борода та брови, які надають голові характерного «кудлатого» вигляду. Ніс чорний, з добре розвиненими ніздрями.

Очі шапендуа – це одна з найвиразніших рис породи. Вони великі, круглі, темно-карі, розташовані прямо і не глибоко посаджені. Погляд живий, розумний, відкритий та щирий, що відображає дружелюбний характер собаки. Саме погляд вважається однією з ключових характеристик породи.

Вуха середнього розміру, висячі, трикутної форми, покриті довгою шерстю. У збудженому стані можуть підніматися основи вух, що надає собаці пильного вигляду.

Шия сильна, мускулиста, середньої довжини, добре поставлена.

Корпус міцний, але не важкий. Спина пряма та міцна. Поперек короткий і мускулистий. Круп злегка похилий. Грудна клітка глибока, але не надто широка, ребра добре вигнуті. Лінія низу помірно підтягнута.

Кінцівки міцні, прямі та паралельні. Лопатки похилі, лікті прилягають до корпусу. Передпліччя прямі. Лапи овальної форми, зібрані в грудку, з пружними подушечками. Пальці щільно прилягають один до одного. Рухи шапендуа легкі, пружні та розмашисті, що відображає його пастуші здібності.

Хвіст довгий, досягає скакального суглоба або нижче. У спокійному стані опущений або злегка піднятий. Під час руху або збудження високо піднімається над спиною, утворюючи дугу, але не повинен закручуватися в кільце. Хвіст добре покритий шерстю.

Шерсть – головна відмінна риса шапендуа. Вона довга, густа, злегка хвиляста, але не кучерява і не шовковиста. На голові, морді та кінцівках шерсть особливо довга, утворюючи вуса, бороду, брови та «штани» на задніх лапах. Підшерсток добре розвинений. Шерсть має бути природною, без надмірного тримінгу. Допускається утворення ковтунів у дорослих собак, але це не повинно заважати руху. Шерсть забезпечує захист від негоди.

Забарвлення у шапендуа може бути будь-яким, але перевага надається блакитно-сивому з чорним відтінком. Допускаються плями будь-якого кольору.