Історія породи: від винних погребів до визнання
Історія цієї породи тісно переплетена з історією виноробства в Іспанії, а саме з виробництвом хересу. Андалузький трактирний щуролов походить з XVII-XVIII століть, коли англійські виноторговці почали активно осідати в регіоні Херес-де-ла-Фронтера (провінція Кадіс). Англійці привезли з собою своїх собак - гладкошерстних фокстер’єрів та джек-рассел-тер’єрів тогочасного типу. Ці собаки схрещувалися з місцевими іспанськими собаками-щуроловами (Raterillos), які століттями жили в портах і стайнях Андалусії.
Мета такої «народної» селекції була суто утилітарною. У величезних винних погребах («bodegas») щури та миші були справжнім лихом: вони псували бочки, поїдали зерно та розносили хвороби. Потрібен був собака невеликого розміру, здатний пролізти між бочками, блискавично швидкий та з білим забарвленням. Чому саме білим? Це було критично важливо - у напівтемряві погребів людина мала легко відрізняти собаку від щура, щоб випадково не травмувати помічника.
Для селекції відбирали різних тер’єрів з ловецьким хистом і спритністю. Важливим критерієм також слугувала зовнішність - компактність та білий окрас з дрібними плямами, переважно на голові. Мисливський тер’єр, якого ще називають палубним собакою (через те, що вони часто подорожували на торгових суднах, оберігаючи вантажі), має певний генетичний зв’язок з багатьма європейськими тер’єрами. Цікаво, що генетично вони мають спільні корені з такими породами, як джек-рассел-тер’єр, який також відомий своєю невтомністю, та більш екзотичним бразильським тер’єром, що розвивався паралельно на іншому континенті.
Довгий час порода існувала як «робочий інструмент» і не мала офіційного статусу. Лише у XX столітті ентузіасти почали роботу над стандартизацією. Породу було визнано Міністерством сільського господарства Іспанії, а згодом і Королівським товариством собаківництва Іспанії (RSCE). Сьогодні вона поширена не тільки на батьківщині, але й в Італії, Португалії та Аргентині. Також варто згадати про спорідненість з іншою іспанською гордістю - валенсійським ратонеро, який виконував схожі функції у регіоні Валенсія, хоча має дещо інший екстер’єр.
Як виглядає Андалузький ратонеро: детальний опис екстер’єру
Ратонеро бодегуеро - собака з пропорційною, атлетичною тілобудовою і характерним плямистим забарвленням голови при білому корпусі. Це собака середнього та малого розміру, що ідеально вписується в формат «під пахву», але при цьому має міць справжнього атлета. Візуально він нагадує джек-рассела, але на більш високих і струнких лапах, що надає йому елегантності, не властивої більш приземкуватим норним тер’єрам.
Голова та морда
Голова трикутної форми, плоска між вухами. Перехід від чола до морди (стоп) виражений, але м’який, не різкий. Морда довга, що дозволяє собаці ефективно хапати здобич. Мочка носа завжди чорна. Щелепи міцні, з повним ножицеподібним прикусом - це життєво необхідно для собаки, чия робота полягає в укусі.
Очі та вуха
Очі невеликі, трохи косі, дуже темні. Погляд розумний, живий і завжди насторожений. Вуха трикутні, посаджені високо. У стані спокою вони звисають вперед, закриваючи слуховий прохід, але коли собака насторожується (а це буває часто), вони піднімаються біля основи, а кінчики залишаються звисаючими. Це надає морді кумедного і водночас серйозного виразу.
Корпус та кінцівки
Шия довга, мускулиста, без підвісу - елегантний перехід до холки. Представники породи можуть похизуватись розвиненою мускулатурою грудей (грудна клітка глибока, але не надто широка, щоб пролазити в нори) та задніх кінцівок. Спина пряма і міцна. Стрункі лапи собаки завершуються округлими подушечками, так званими «котячими лапами», що забезпечує безшумне пересування.
Шерсть та забарвлення
Шкіра тонкa і щільно прилягає до тіла. Дуже коротку гладку шерсть на боках вкриває переважно білий колір. Класикою вважається триколірна маска на голові: чорна і руда (підпал) на білому фоні. Інколи зустрічаються плями на корпусі, але за стандартом тіло має бути максимально білим. Це не тільки естетика, а й функціонал - як вже згадувалося, для видимості у темряві.
Хвіст
Традиційно хвіст купірували на 1/4 довжини, проте зараз у багатьох країнах Європи це заборонено. Цікаво, що багато цуценят народжуються з вродженим коротким хвостом (бобтейл) різної довжини. Якщо хвіст довгий, він тримається високо, перпендикулярно до спини, як «прапор» настрою.
