Перро ратеро Мальоркін (Ка ратер Мальоркі)

Питання, на якому спотикається половина україномовних описів породи. У джерелах трапляються щонайменше три написання, і виглядають вони як три різні тварини. Насправді це одна й та сама порода в трьох мовних регістрах.

• Ca Rater Mallorquí - каталанська (точніше, майоркська) назва, офіційна на самих Балеарах. «Ca» балеарською - просто «пес», «rater» - щуролов.
• Perro Ratero Mallorquín - та сама назва іспанською, дослівний переклад. Саме в цьому вигляді порода фігурує в загальнонаціональних іспанських документах.
• Ratoner de Mallorca та ратонеро мальоркін - побутові варіанти, які ходять у літературі й на форумах.

Жодних окремих популяцій за цими назвами не стоїть: немає «майоркської» й «іспанської» ліній, немає розколу на робочий і виставковий тип, задокументованого як окремі гілки. Є один острів, один клуб і одна племінна книга. А от що дійсно є різними породами - так це майоркський і валенсійський щуролови, і саме їх плутають найчастіше. Про різницю - нижче в порівняльній таблиці.

Це головна інтрига породи, і саме тут україномовні джерела помиляються найчастіше - зазвичай в один із двох боків. Одні пишуть «невизнана порода без документів», інші - «офіційно визнана з 2002 року», і обидва твердження при буквальному прочитанні неточні. Правда потребує розрізнення двох речей, які легко злипаються в голові: адміністративного визнання породи державою і кінологічного визнання породи собаківничими федераціями. Це різні системи, різні органи й різні наслідки для власника.

Ка ратер має перше і не має другого.

Зверніть увагу на характер перших трьох рядків. Іспанський шлях визнання аборигенних собак іде не через кінологічну федерацію, а через аграрне відомство: правовою рамкою тут виступає королівський декрет 558/2001 від 25 травня 2001 року, що врегулював офіційне визнання організацій та асоціацій заводчиків чистопородних собак. Тобто держава визнала не «породу як виставкову категорію», а породу як живу генетичну спадщину і клуб як законного розпорядника її племінної книги. Це реальний, чинний, перевірюваний статус - але це не те саме, що стандарт FCI.

Пастка тут така сама, як із багатьма аборигенними породами світу: аграрна чи природоохоронна реєстрація виглядає солідно, її радо цитують продавці цуценят, - але вона не дає ані номера стандарту, ані права виступати на міжнародних виставках. Якщо продавець показує вам «офіційний документ» на ка ратера, він, найімовірніше, справжній. Просто це документ мальоркського клубу, а не FCI.

Порода тримається на одній організації - Club del Ca Rater Mallorquí, відомому також за скороченням CEPRAM. Клуб заснували 1990 року, задовго до будь-якого офіційного статусу: це була ініціатива заводчиків, мисливців і просто фермерів, які бачили, що робочі собаки з майоркських садиб потроху розчиняються серед випадкових метисів. 2002 року клуб отримав офіційне визнання як асоціація заводчиків чистопородних собак, і разом із ним - право вести племінну книгу.

І от найцікавіше: клуб свідомо не пішов під крило RSCE. Мотив, який називають самі заводчики, простий - вони не хотіли віддавати контроль над племінною книгою назовні. Ця позиція має ціну: без RSCE немає шляху до FCI, а без FCI порода лишається юридично іспанською й фактично острівною. Але вона має й логіку: щойно порода потрапляє в систему виставок, відбір починає зміщуватися від «як працює» до «як виглядає», і робочі якості тихо вимиваються за одне-два покоління. Мальоркці вирішили, що ратер, який перестане брати щура, їм не потрібен ні з яким номером.

Життя клубу цілком офлайнове й дуже сільське: щорічна монопородна виставка в містечку Монтуїрі першої неділі грудня, збори там само з 1990 року, двічі на рік (у травні та жовтні) - сесії племінного огляду, де собак допускають або не допускають до розведення, плюс присутність на мисливських і сільськогосподарських ярмарках острова. Жодного глянцю - радше сільський ярмарок, на якому між рядами з оливками й сиром стоять клітки з дрібними чорно-підпалими собаками.

Щоб зрозуміти цю собаку, треба уявити майоркську possessió - велику сільську садибу з коморою, стайнею, млином, олійнею й цистерною. Зерно, оливки, солома, вода. Для щура це не ферма, а безкоштовний готель із харчуванням. Один пацюк за рік псує значно більше зерна, ніж з’їдає: він гризе мішки, залишає послід, витоптує ходи. Кіт бере мишу, але з дорослим сірим щуром вагою під 400 грамів кіт зв’язуватися не поспішає.

Ось тут і виходить на сцену ка ратер. Його робота - не «полювання» в романтичному сенсі, а зачистка. Собаку пускали в комору, під підлогу, між мішки, у щілини кам’яних мурів, куди не пролізе ані людина, ані більший пес. Далі все вирішували три речі: швидкість реакції, точність хапки й уміння працювати самому, без команди, у темряві й тісноті. Щур обороняється й кусає, і собака, яка вагається півсекунди, отримує рану на морді. Тому в породі так жорстко відбирали сміливість - боягузи просто не приносили результату.

Звідси й габарити. Ка ратер малий не тому, що комусь хотілося кишенькового песика, а тому, що більший туди не пролізе. Він короткошерстий, бо в довгій шерсті на такій роботі збирається половина комори. Він голосистий, бо мусив повідомляти господаря. І він недовірливий до чужих, бо на віддалених садибах привітний пес - це пес, якого одного дня просто заберуть.

Спеціалізація на гризунах не означала, що собака займалася тільки ними. Дрібний фермерський пес на Майорці був універсальним інструментом, і список його здобичі помітно ширший, ніж підказує назва: щури й миші, кролик, заєць, їжак, а також дрозди - традиційна острівна дичина.

На кролику ка ратер працює технікою, яку майоркці називають buidar - буквально «випорожнювати», «вичищати». Собака не переслідує здобич полем, як хорт, і не йде по сліду, як гончак: вона залазить у зарості, кущі, кам’яні завали й виштовхує звідти кролика під постріл або під іншого собаку. Це принципово інша робота, ніж у ка ейвіссенка (ібіцького поденко), який бере кролика зором і швидкістю на відкритому місці. Тому на Балеарах ці дві породи ніколи не конкурували - вони доповнювали одна одну.

Є й побутова деталь, яка багато говорить про реальність цієї роботи: мисливці цінували триколірних і біло-плямистих собак саме тому, що суцільно темного пса розміром із кролика в чагарнику легко переплутати зі здобиччю. Колір тут - не естетика, а техніка безпеки.

На майоркській садибі ка ратер зазвичай був не єдиним собакою. Класична пара виглядала так: великий ка де бестіар (майоркська вівчарка) охороняв територію, а дрібний ратер працював системою раннього сповіщення. Розподіл ролей описують просто: ратер був тим, хто попереджав про будь-кого, хто наближається. Маленький собака чує й реагує раніше, гавкає різкіше й не мовчить із поваги до чужого - а великий уже вирішує питання.

Ця історична деталь пояснює те, з чим сьогодні стикається кожен власник ка ратера в багатоквартирному будинку. Сигнальна функція в цій породі не побічний ефект поганого виховання - це відібрана, закріплена, оплачувана століттями робоча якість. Гавкіт для ратера - не емоція, а звіт. Виховання може навчити його вимикати звіт за командою, але не може стерти саму потребу звітувати.

Побічна сучасна деталь: частина ратерів на острові сьогодні супроводжує отари овець, хоча пастушого навчання не проходила й пастушої селекції не має. Це не «пастуший інстинкт», а звичайна кмітливість універсального фермерського пса, що знайшов собі місце в новій роботі.

Майорка - острів завбільшки приблизно як Івано-Франківська область - дала світові чотири власні породи собак. Доля в них склалася дуже по-різному, і саме на цьому тлі найкраще видно становище ка ратера.

Закономірність очевидна: міжнародне визнання отримали великі й видовищні породи - дог і вівчарка. Дві «робочі дрібнички», лягавий і щуролов, лишилися острівною справою. Це не змова й не несправедливість: шлях до FCI довгий, дорогий у сенсі бюрократії й вимагає національної кінологічної організації як посередника. Клуби, які цим не займаються, до FCI не доходять - навіть якщо порода бездоганно чиста й має свою племінну книгу.

Це та деталь породи, яку варто знати заздалегідь, бо інакше вона лякає. Приблизно у п’ятої частини цуценят ка ратера хвіст відсутній або рудиментарний від народження - природний бобтейл, закріплена в популяції спадкова особливість, а не наслідок травми чи операції.

Історично хвости в цій породі купірували поголовно - на роботі в тісних щілинах довгий хвіст був радше вразливим місцем. Сьогодні купірування в Європейському Союзі заборонене, тож сучасні ка ратери ходять або з природним хвостом, або з природною його відсутністю. Практичний висновок для покупця: безхвостість у цієї породи не є доказом купірування, і навпаки - наявність нормального хвоста не свідчить про «нечистопородність». Обидва варіанти цілком у межах породи.

Побічний наслідок для власника: безхвоста собака гірше «читається» іншими псами, тож на знайомствах варто підстраховувати її уважніше.

2022 року вийшло дослідження генетичної структури ка ратера мальоркі за мікросателітними маркерами - рідкісний випадок, коли аборигенну породу без стандарту FCI вивчили нормальними лабораторними методами. Проаналізували 77 зразків шерсті собак з Майорки, і результат виявився цікавішим, ніж очікували.

Головний висновок ламає найпоширеніший міф про породу. Морфологічно ка ратер справді схожий на дрібного англійського тер’єра, і майже кожен опис породи (включно з абзацом вище в цій самій статті) згадує «британську тер’єрячу кров». Генетично цього зв’язку не підтвердили: за результатами аналізу порода не виявилася спорідненою з тер’єрними породами. Натомість підтвердився інший, значно тісніший зв’язок - із валенсійським щуроловом. Отже, зовнішня схожість із тер’єрами - це, найімовірніше, конвергенція: однакова робота ліпить однакову собаку незалежно від походження.

Підсумковий висновок авторів звучить прямо: породі потрібна розроблена й впроваджена програма збереження. Тобто станом на сьогодні ка ратер генетично здоровіший, ніж багато міжнародно визнаних порід із закритою племінною книгою, - але тримається на малій базі, і падіння народжуваності з 2011 року цю базу звужує далі.

Тут потрібна максимальна чесність, бо в мережі гуляє з десяток різних чисел, і подають їх усі однаково впевнено. Насправді джерела рахують різні речі, і саме тому не сходяться.

Що з цього можна стверджувати без ризику збрехати: порода не є на межі зникнення, вона живе природним фермерським життям і щороку дає стабільний, хоч і невеликий, приплід; водночас загальне поголів’я вимірюється тисячами, а не десятками тисяч, і значна частина собак на острові взагалі не потрапляє в жодні документи, бо їх розводять «для себе». Чого стверджувати не можна - жодного конкретного числа як остаточного. Якщо десь бачите точну цифру поголів’я ка ратера без вказівки, хто і що рахував, - це вигадка.

Іспанія - країна з несподівано багатою традицією дрібних щуроловів. І от що цікаво: два найближчі родичі ка ратера за останні роки пройшли той шлях, від якого мальоркський клуб відмовився, - і дійшли до FCI. Номери стандартів у таблиці нижче звірені безпосередньо з документами FCI.

Кілька уточнень, які варто мати на увазі. Андалузький бодегеро - 14-та іспанська порода, визнана FCI, і сталося це аж 2024 року; валенсійський ратонеро пройшов цей шлях 2022-го. Тобто ще п’ять років тому таблиця вище виглядала б інакше: усі три щуролови були б «невизнаними». Це добра ілюстрація того, що статус породи - не вічна характеристика, а поточний стан справ, який змінюється. І це ж означає, що теоретично двері для ка ратера не зачинені - зачинені вони рішенням самого клубу.

Ще одна деталь, яку варто знати: FCI при визнанні перейменувала обидві породи в бік слова «тер’єр» (Andalusian Terrier, Valencian Terrier) - хоча, як ми бачили вище, генетично ці собаки тер’єрами не є. Класифікація тут іде за функцією й типом, а не за походженням.

Це найважливіша секція статті, і вона свідомо написана невигідно для породи. Ка ратер справді компактний, справді ласкавий і справді поміщається в однокімнатну квартиру. Але разом із ним у квартиру заїжджають чотири речі, яких не «виховати начисто», бо їх не виховували - їх відбирали протягом століть.

Перше: рефлекс на дрібний рух. Реакція на щура - не рішення собаки, а рефлекс, що запускається швидше, ніж вона встигає почути вашу команду. У місті цим тригером стає голуб, білка в парку, кіт, який шмигнув під авто, чужий хом’як у переносці, декоративний кролик у гостях. Проміжку між «побачив» і «поніс» практично немає.

Друге: гавкіт як службовий обов’язок. Порода століттями отримувала схвалення за те, що повідомляє. Ліфт, домофон, кроки на сходовій клітці, сусідська дриль - усе це для ратера привід скласти звіт. Гавкіт коригується, але ніколи не зникає повністю, і в панельному будинку з тонкими стінами це реальний фактор ризику для стосунків із сусідами.

Третє: копання й пролізання. Собака, виведена лазити між мішками, під підлогою й у щілинах кам’яних мурів, у міських умовах перекопує клумбу, підриває сітку на дачі й протискається в дірку, яку ви вважали замалою. Огорожа «на око» для цієї породи не працює.

Четверте: самостійність у рішеннях. Ратер працював без команд, у темряві, поза полем зору господаря. Це виховало собаку, яка вміє й любить вирішувати сама. Слухняність тут будується не на авторитеті, а на домовленості й на тому, що виконати команду виявляється вигідніше, ніж не виконати.

Найчастіше запитання від українських покупців дрібних порід звучить так: «а він же малий, що він може зробити хом’ячку?». Відповідь неприємна, але її краще почути до, а не після.

Хом’як, щур, морська свинка, шиншила, декоративний кролик, дегу. Це не сусіди, це профільна здобич. Породу тисячі поколінь відбирали за швидкістю й точністю вбивства саме таких тварин. Утримання ка ратера в одній квартирі з гризуном - не питання виховання, а питання інженерії: окрема кімната, двері, які зачиняються, клітка, яку собака не перекине. Домовитися не вийде.

Птахи. Папуга у відкритій клітці на рівні підлоги - погана ідея з тих самих причин. У списку історичної здобичі породи, до речі, є дрозди.

Коти. Тут ситуація м’якша, але не безхмарна. Цуценя, що росте поруч із котом, зазвичай приймає його за члена родини й далі живе мирно - це працює. Доросла собака, до якої приводять нового кота (або навпаки), - лотерея, і чим доросліший ратер, тим гірші шанси. Ключова відмінність від гризунів: кіт може дати відсіч і, головне, кіт великий - він не «зчитується» як здобич. Але кіт, який тікає, знову вмикає рефлекс.

Інші собаки. Уживається зазвичай нормально, зокрема й із великими. Ризик тут не агресія, а відсутність почуття міри: пес вагою 4 кг щиро не розуміє, що не всі поділяють його захват.

Про це варто сказати окремо й прямо, бо тут різниця між островом і Україною найбільша. Майорка - це середземноморський клімат: зима м’яка, справжніх морозів фактично немає, сніг на рівнині - подія, про яку пишуть у новинах. Порода формувалася без жодної потреби в теплоізоляції, тому в неї немає ні підшерстя, ні жирового прошарку, ні маси, яка тримала б тепло. Собака вагою 4 кг втрачає тепло непропорційно швидко: у дрібних тварин площа поверхні відносно маси значно більша.

Практичні висновки для української зими:

• Вуличне утримання виключене повністю. Ані буда, ані утеплений вольєр не є для цієї породи прийнятним варіантом узимку - і це не про комфорт, а про виживання.
• Одяг - інструмент, а не аксесуар. Комбінезон із мембраною для мокрого нуля, утеплений - для морозу. Головне правило: одяг мусить закривати живіт, бо саме звідти в дрібної короткошерстої собаки йде тепло.
• Реагенти. Українські міста взимку щедро сиплють суміші на тротуари. Для лап це хімічний опік і тріщини, а вилизування лап після прогулянки - ще й отруєння. Віск перед виходом, миття теплою водою після.
• Режим прогулянок. У мороз краще п’ять коротких виходів, ніж одна довга прогулянка. Енергію в такі дні вигулюють удома - носовою роботою й пошуковими іграми.

І зворотний бік: українське літо для ка ратера - рідний клімат. Спека до +30 із тінню й водою його не лякає, тоді як більшість наших звичних порід у ці дні страждає.

Це та секція, якої немає в жодному іспанському описі породи, - і саме вона найважливіша для українського власника. Якщо ви берете щуролова й живете за містом, у приватному секторі, маєте дачу, стайню чи господарські будівлі - ваша собака рано чи пізно доб’ється контакту з гризуном. І це вже не питання породи, а питання інфекцій.

Лептоспіроз в Україні є цілком реальною хворобою, а не екзотикою з підручника. Основне джерело збудника - сірі щури й польові миші; хворіють і собаки, і люди. Зараження відбувається не лише при прямому контакті зі здобиччю, а й через воду й вологий ґрунт, забруднені сечею гризунів: калюжа, ставок, підвал, купа старого сіна. В Україні хворобу реєструють переважно навесні та влітку, і летальність серед людей оцінюють приблизно у 20% - це не та інфекція, з якою варто експериментувати.

Головне тут - не злякатися, а перебудувати ветеринарний календар. Собака, яка ловить гризунів, потребує іншого графіка обробок, ніж собака, яка ходить від під’їзду до газону. І ще одне: не варто заохочувати полювання на щурів як «природну поведінку». Сучасні щури в місті часто отруєні родентицидами, і собака, яка з’їла отруєного щура, отримує вторинне отруєння - зазвичай антикоагулянтами, дія яких проявляється не одразу, а через кілька днів прихованою кровотечею. Це не теоретичний ризик, а типовий випадок у ветеринарних клініках.

Природне запитання: якщо кожна аграрна країна мала проблему з гризунами, то де український ка ратер? Відповідь чесна й трохи несподівана: власної спеціалізованої породи-щуролова в Україні не склалося. Наші аборигенні собаки - це хорт (степовий мисливець на зайця й вовка), гірський гончак і великі пастуші вівчарки. Усе це собаки простору: степу, гір, отари. Дрібного фермерського фахівця з комори серед них немає.

Але сама робота, звісно, нікуди не зникала. Українська комора, стайня, млин, тік і погріб потерпали від щурів рівно так само, як майоркська possessió. Просто цю роботу в нас виконував інший склад виконавців: кіт як основна сила проти мишей і звичайний дворовий пес без роду й племені - той самий кундель - проти щурів. Здібності відбиралися стихійно: пес, який добре брав пацюка в стайні, отримував краще ставлення, більше їжі й більше цуценят. Це той самий механізм, що й на Майорці, - але без клубу, без стандарту й без племінної книги, тому він так і не викристалізувався в породу.

Сьогодні нішу дрібного робочого щуролова в українських господарствах заповнили привозні породи - джек-рассел-тер’єр, ягдтер’єр, різні дрібні тер’єри й цвергпінчер. Тому найточніший спосіб пояснити українцеві, що таке ка ратер: уявіть сільського джек-рассела, тільки легшого, тоншого й голоснішого, з великими стоячими вухами й бурштиновими очима. Функція та сама, темперамент упізнаваний, походження зовсім інше.

І ще одна паралель, яка робить породу зрозумілішою. Ка ратер на садибі був не тільки щуроловом, а й «дзвінком» при великому охоронцеві. Українське господарство знало точно таку саму конструкцію: великий пес на ланцюгу біля воріт і дрібна метка собачка, яка чує гостя першою й піднімає ґвалт на все подвір’я. Ми просто ніколи не називали цю роль породою.

1. На Майорці цю породу досі використовують за прямим призначенням на фермах, а також для полювання на кроликів.
2. Хоча порода є древньою, офіційне визнання на міжнародному рівні приходить до неї повільно, що робить її ексклюзивною за межами Іспанії.
3. У них відсутній «собачий» запах, що робить їх приємними співмешканцями.
4. Ця порода є національним надбанням Балеарських островів.
5. Приблизно кожне п’яте цуценя народжується без хвоста або з рудиментарним хвостом - це спадкова особливість, а не наслідок купірування.
6. Генетичне дослідження 2022 року не підтвердило спорідненості ка ратера з тер’єрами, попри разючу зовнішню схожість.
7. Мисливці історично надавали перевагу світлим і триколірним собакам - щоб у чагарнику не сплутати пса з кроликом.
8. Клуб породи свідомо не приєднався до національної кінологічної системи, щоб не втратити контроль над власною племінною книгою - і тим самим закрив собі шлях до FCI.
9. У переліку небезпечних порід за постановою Уряду України фігурує «бульдог мальорський» - земляк ка ратера з Майорки; самого щуролова там, звісно, немає.