Фландрський був’є

Був’є легко переплутати з іншими великими бородатими або чорними собаками, тому одразу орієнтир: він компактніший і «квадратніший» за ризеншнауцера і суттєво менший за російського чорного тер’єра. Серед скотарських порід він важковаговик: австралійський куцохвостий пастуший собака легший і швидший, а фінський лаппхунд — шпіцеподібний пастух зовсім іншого складу.

Стандарт FCI називає країною походження одразу дві держави — Бельгію і Францію, і робить це свідомо. Історична Фландрія лежить по обидва боки сучасного кордону, і в тексті стандарту прямо сказано, що бельгійська та французька її частини не розділені жодним природним кордоном. Порода склалася в регіоні, а не в країні.

Історичний нарис у стандарті напрочуд скромний, і саме цим цінний. Він не розповідає про монастирі й екзотичних предків, а описує звичайний господарський відбір: пастухам і погоничам худоби у Фландрії потрібні були добрі собаки, і з наявних місцевих вони відбирали тих, хто мав потрібні фізичні та поведінкові якості. Сучасний був’є, за формулюванням стандарту, успадкував саме ці якості.

Назва теж робоча: bouvier французькою — «погонич волів». У самому тексті німецького видання стандарту порода фігурує ще й під нідерландською назвою Vlaamse Koehond, тобто «фламандський коров’ячий собака», а в номенклатурі FCI німецькою вона зветься Flandrischer Treibhund. Ця мовна подвійність не випадкова: у фламандських каталогах породу й досі подають передусім як Vlaamse Koehond.

Перелік початкових занять вартий уваги окремо. За французьким оригіналом стандарту був’є використовували як пастушого собаку, як тяглового — він тягав візки, — і як маслобійного: собака ходив у коловороті, що крутив маслоробку. Механізація ферм ці заняття скасувала, і стандарт це фіксує прямо: нині порода застосовується передусім як вартовий собака садиби й ферми, як захисний і поліційний, а завдяки чуттю, ініціативності й розуму — як слідовий, зв’язковий і собака єгеря.

Розхожі перекази про монахів абатства Тер Дюйн, які нібито схрещували місцевих собак із привезеними ірландськими вовкодавами й дірхаундами, варто читати саме як перекази. Бельгійський Королівський союз Сент-Юбер, що веде племінну книгу LOSH, сам зазначає: про формування породи до 1900-х років відомо мало. А сама розповідь суперечить хронології — перший стандарт ірландського вовкодава написано 1885 року, і ця порода є пізньою реконструкцією, тож середньовічне абатство не могло ввозити «ірландських вовкодавів» як породу.

Що задокументовано надійно — це робочі назви, під якими собаку знали у Фландрії: vuilbaard («брудна борода»), koehond («коров’ячий собака») і французьке toucheur de bœufs («погонич волів»). У бельгійській пресі кінця XIX — першої половини XX століття ці слова трапляються сотнями згадок, тобто описують реальну сільську практику, а не кабінетну легенду.

Плутанина тут не випадкова: дат справді кілька, і кожна позначає іншу подію.

• 1912 — перші стандарти. Їх було два: окремий бельгійський і окремий французький, бо клуби двох країн не дійшли згоди.
• 1937 — спроба об’єднання. Делегації французького й бельгійського кінологічних товариств зустрілися в Ліллі й підготували спільний текст. Бельгійська сторона його прийняла, французька так і не ратифікувала — тобто об’єднання тоді не відбулося.
• 1955 — FCI визнає породу остаточно, 1 листопада.
• 1961 — складено єдиний франко-бельгійський текст, який 1965 року гомологувала FCI. Саме тоді зникає поділ на «французького» й «бельгійського» був’є.
• 2000 — опубліковано чинну редакцію стандарту, 25 жовтня.

Тому вислови «стандарт від 1955 року» і «стандарт від 1965 року» обидва трапляються в літературі й обидва щось означають — просто різне. Документ, за яким сьогодні судять собаку, датований 2000 роком.

Майже кожен нарис про породу згадує пса на прізвисько Нік де Соттегем, показаного 1920 року на «олімпійській виставці» в Антверпені. Обидві частини цього твердження варті уточнення.

Сам собака цілком реальний і має запис у племінній книзі: Нік, LOSH 10266, народжений 1916 року, бельгійський чемпіон, власник — Н. Барбрі з міста Соттегем. Обидва батьки записані як невідомі, що для повоєнного поголів’я звичайна річ. А от «де Соттегем» — це назва міста власника, додана до клички пізнішими авторами: під таким ім’ям пес у племінній книзі не значиться.

Щодо «олімпійської» виставки точніше сказати простіше: виставка відбулася в Антверпені 1920 року, тобто в рік проведення там Олімпійських ігор — саме так її й запам’ятали. Кінологічна частина до олімпійської програми не належала.

Фландрія стала полем найважчих боїв, і поголів’я справді було підірване: бельгійський союз Сент-Юбер прямо пише, що до 1918 року поголів’я був’є було знищене. Це задокументована частина.

Далі починається зона, де перекази розходяться з періодичними джерелами. Книга Поля Меньєна «Собаки Франції: солдати Великої війни», видана 1919 року, згадує собак «зі сталевим темпераментом», жорсткою шерстю й добре розвиненим нюхом — але називає їх трьох одразу: був’є Фландрії, був’є Півночі Франції і був’є Арденнів. Тобто навіть це джерело не виділяє фландрського окремо, а йдеться в ньому про бажаний тип на французькій службі, а не про закупівельні документи. Пізніші перекази регулярно звужують цю фразу до однієї породи — і саме так факт про сусідню породу перетікає до популярнішої.

А найпоширеніша розповідь — про був’є, які возили кулеметні візки, — тим самим джерелом спростовується прямо: Меньєн називає для цієї роботи matin belge, бельгійського мастифа, тобто іншу породу. Праця Едвіна Річардсона, начальника британської школи військових собак, видана 1920 року, у розділі про бельгійську армію взагалі не називає жодної породи. Тож героїчні цифри й ролі, які кочують сторінками про був’є, у самих джерелах того часу закріплені за кимось іншим.

Був’є належить до групи 1 FCI (вівчарки та скотарські собаки), секції 2 — скотарські собаки, крім швейцарських. Порода йде з робочими випробуваннями: для повного чемпіонського титулу FCI від собаки очікують не лише екстер’єру, а й складеного робочого іспиту. Офіційна автентична мова стандарту — французька; усі інші видання є перекладами з неї, і це не формальність, як буде видно нижче.

FCI публікує стандарт № 191 чотирма мовами, і дати цих видань різні: французьке — 22 червня 2001 року, іспанське — 10 квітня 2002 року, німецьке — 5 червня 2002 року, англійське — 27 вересня 2002 року. Тобто автентичний французький текст тут найстаріший, а переклади новіші — і поширене припущення, ніби переклади завжди відстають, для цієї породи не справджується.

Важливіше інше: розходяться не лише дати, а й зміст. Англійське, французьке й німецьке видання дають вагу кобеля 35–40 кг. Іспанське видання в тому самому рядку дає 30–40 кг — нижня межа на п’ять кілограмів менша. Вага сук у всіх чотирьох виданнях однакова, а зріст усюди збігається.

І це не єдина розбіжність іспанського видання. У розділі про призначення породи воно перелічує лише два первісні заняття — пастуше й тяглове, — тоді як французьке, англійське й німецьке видання називають ще й маслобійного собаку. Тобто іспанський читач відкриває текст, у якому одного заняття просто немає.

Оскільки автентичною мовою є французька, коректним слід вважати діапазон 35–40 кг; британський Кеннел-клуб, до речі, дає ті самі числа. Практичний висновок ширший за один рядок: читаючи стандарт у перекладі, звіряйте не лише текст, а й редакцію — числа можуть бути цілком справжніми й водночас не тими, що в оригіналі.

Найпоширеніша помилка — судити про статус купірування в країні за тим, чи приєдналася вона до європейської конвенції про захист домашніх тварин. Це не працює: рівень строгості задає національний закон. Нижче — ті юрисдикції, для яких ми звірили текст самого нормативного акта.

Британський випадок вартий окремого абзацу, бо він найдетальніший. Виняток для робочого собаки поширюється лише на перелічені в законі заняття — правоохоронну діяльність, службу у збройних силах, аварійно-рятувальні роботи, законну боротьбу зі шкідниками й законне відстрілювання тварин, — і лише на породні типи, визначені підзаконним актом. Собаку, купірованого за цим винятком, власник зобов’язаний ідентифікувати як такого до досягнення трьох місяців. Окремою нормою закон робить правопорушенням показ купірованого собаки на заході з платним входом. Для скотарської породи, якою є був’є, жодна з підстав винятку не працює.

Хронологія тут промовиста сама по собі: чинну редакцію стандарту FCI опубліковано 25 жовтня 2000 року, а бельгійська заборона, тобто заборона на батьківщині породи, набрала чинності 1 жовтня 2001 року — менш ніж через рік. Документ, що описує купіровані вуха як основну форму, і закон країни походження, що це купірування забороняє, розділяє менше дванадцяти місяців.

Був’є — собака компактний і потужний, із коротким міцним корпусом. Довжина від плечолопаткового суглоба до сідничного горба приблизно дорівнює висоті в холці, звідси враження «квадрата». Груди опускаються до рівня ліктів; круп продовжує горизонтальну лінію спини, і круп, що завалюється або підіймається, вважається серйозним недоліком.

Голова здається більшою, ніж є, і робить це саме шерсть: густі вуса на верхній губі та жорстка борода на нижній щелепі дають ту «сувору» подобу, за якою породу впізнають. Співвідношення довжини черепа до довжини морди — три до двох. Брови сформовані зачесаною назад шерстю: вони підкреслюють очі, але за стандартом ніколи не мають їх завішувати.

Шерсть подвійна і є головною робочою характеристикою породи. Остьове волосся грубе й сухе на дотик, довжиною близько 6 см — не довше й не коротше; шерсть має бути настільки густою, щоб при розділенні рукою шкіра ледве проглядалася. Під остю лежить щільний підшерсток, і разом вони утворюють практично водонепроникний покрив. Пласка шерсть — серйозний недолік, бо означає брак підшерстка. М’яка, шовковиста або кучерява шерсть стандартові теж суперечить.

FCI описує шерсть був’є як «зазвичай сіру, тигрову або з чорним налетом». Повністю однорідний чорний окрас теж допускається, але без переваги. Світлі, так звані «вимиті» окраси неприйнятні, а біла зірочка на грудях допускається.

AKC і UKC формулюють інакше й ширше: «від палевого до чорного, через сіль-з-перцем, сірий і тигровий». Тобто палевий і сіль-з-перцем у них названі прямо, тоді як у переліку FCI їх немає. Кеннел-клуб займає проміжну позицію: «від палевого до чорного, включно з тигровим», а небажаними називає перевагу білого, шоколадно-коричневий і світлі вимиті відтінки.

Практично це означає, що той самий собака може бути бездоганним за американським стандартом і мати проблеми в рингу FCI. Тому «стандартний окрас був’є» без указівки, за чиїм стандартом, — фраза без змісту.

У мережі гуляють діапазони на кшталт «59–68 см» і «27–54 кг». Виглядають вони правдоподібно, бо частина чисел справжня: 59 і 68 — це справжні межі зросту, 27 — справжня нижня межа ваги сук. А от 54 не є межею нічого: такого числа немає в жодному з реєстрових документів. Разом такого діапазону не існує.

Механізм простий. Стандарти дають зріст і вагу окремо для кобелів і для сук: за FCI кобелі 62–68 см, суки 59–65 см, допуск ±1 см, причому ідеальним для кожної статі вважається середина діапазону — 65 см для кобеля і 62 см для суки. Якщо взяти нижню межу від сук, а верхню від кобелів, вийде неіснуючий «загальний» діапазон. Так само зливають вагу.

Другий, менш очевидний механізм — одна організація публікує два різні набори чисел. Офіційний стандарт AKC подає лише зріст (кобелі 24,5–27,5 дюйма, суки 23,5–26,5) і ваги не наводить узагалі. Але на сторінці породи той самий AKC показує довідкову картку, де вага вказана як 70–110 фунтів без поділу за статтю. Верхня межа цієї картки відповідає приблизно 50 кг — істотно більше за стелю в 40 кг, яку дає стандарт FCI. Обидва числа «від AKC», але вони з різних документів і не мають зводитися разом.

Стандарт описує був’є як спокійного, розважливого собаку з рішучим і безстрашним поглядом, і застерігає проти двох крайнощів: він не має бути ні агресивним, ні боязким. Це не декоративна фраза — саме врівноваженість є тим, заради чого породу відбирали для роботи поруч із худобою й людьми.

У побуті це виявляється як прив’язаність до всієї родини, а не до одного власника, і як стриманість із чужими. Був’є не схильний до безперервного гавкоту; він радше мовчазний спостерігач, який реагує тоді, коли вважає за потрібне. Охоронна поведінка в нього не потребує спеціального заохочення — вона проявляється сама, і це саме та властивість, яку слід не розвивати, а врівноважувати ранньою соціалізацією.

Порода дозріває повільно: зовні доросла собака ще довго лишається підлітком за поведінкою й перевіряє межі. З дітьми був’є зазвичай терплячий, але його маса й манера штовхати корпусом роблять нагляд за іграми з малечею питанням безпеки, а не виховання.

Порода йде в номенклатурі FCI з робочими випробуваннями, і це найкоротша характеристика її потреб. Був’є виводили для щоденної фізичної роботи, і сучасні заняття мають цю роботу чимось замінити.

Він добре працює там, де потрібні витримка й самостійне рішення: у послуху, слідовій роботі, службовому багатоборстві, буксируванні візка. Стандарт окремо називає слідову, зв’язкову й єгерську службу серед сучасних застосувань породи. Що працює погано — механічне повторення однієї команди десятки разів: собака з власною думкою швидко втрачає до цього інтерес.

Жорсткі методи для був’є контрпродуктивні: він або замикається, або переходить до самозахисту. Робоча формула — послідовність і зрозумілі правила без грубості, з ранньою й широкою соціалізацією.

Шерсть був’є не линяє звичним для вівчарок способом: відмерле волосся не випадає, а лишається в підшерстку. Наслідок відомий кожному власникові — якщо собаку не прочісувати до шкіри, у підшерстку утворюється щільний повстяний шар, і поверхневе розчісування його тільки маскує.

1. Розчісування. Кілька разів на тиждень, обов’язково гребенем із довгими зубцями, який дістає до шкіри, а не лише пригладжує ость.
2. Тримінг проти стрижки. Для жорсткої шерсті природнішим є вищипування відмерлого волосся: воно зберігає структуру ості. Стрижка машинкою простіша, але з часом ость м’якшає й окрас тьмяніє. Стандарт, до речі, дозволяє лише легке підрівнювання, що підкреслює лінії корпусу, і вважає надмірний тримінг, який змінює природний грубуватий вигляд, недоліком.
3. Борода. Найпрактичніша щоденна деталь. Борода намокає під час пиття й затримує рештки їжі, тож її витирають після годівлі — це питання гігієни шкіри, а не естетики.

Це єдиний стан у переліку, названий іменем самої породи, і він же найкраще описаний. У дослідженні Утрехтського університету, опублікованому 1991 року у The Veterinary Quarterly, обстежили 24 був’є з порушенням ковтання. Тканини були доступні від 10 собак, і в дев’яти з них виявили прогресуючу дегенерацію м’язів глотки й стравоходу, схожу на м’язову дистрофію; у двох ті самі зміни зачіпали ще й жувальні та власні м’язи гортані. Змін у нервовій тканині не знайшли — тобто проблема саме м’язова.

Автори прямо зазначили, що м’язова дистрофія є спадковою хворобою, але тип успадкування в цих був’є на той час лишався невідомим. Пізніша робота тих самих дослідників, що спиралася на родоводи, показала зростання ризику зі збільшенням інбридингу. ДНК-тесту на цей стан немає: у зведеній таблиці генетичних варіантів собачих м’язових дистрофій рядка для був’є не існує.

Практичний бік простіший за назву. Хвороба проявляється зригуванням, труднощами з ковтанням, зниженням витривалості й швидкою втомлюваністю — ознаками, які легко списати на лінощі або вік. Саме тому стійке зригування або зміна манери рухатися заслуговують на візит до ветеринарного лікаря, а не на очікування.

Ця позиція заслуговує на більшу увагу, ніж їй зазвичай приділяють. Уроджений параліч гортані описано в був’є ще 1975 року, а 1982-го в нідерландському ветеринарному часописі вийшла робота під назвою, яка говорить сама за себе: «Параліч гортані в бельгійських був’є Фландрії та поради щодо розведення для запобігання цьому стану». Тобто порода не просто «має ризик» — вона є однією з тих, на яких цей стан описували.

Ознаки: хрипке, шумне дихання, зміна голосу або гавкоту, задишка й погана переносимість спеки й навантаження. Останнє особливо важливе — собака з паралічем гортані перегрівається швидше, бо не може нормально дихати з відкритою пащею.

Після міопатії це найкраще підтверджений напрямок. Європейська колегія ветеринарних офтальмологів у своєму породному переліку прямо називає для був’є глаукому, пов’язану з аномалією гребінчастої зв’язки, із віком прояву від 3,5 місяця до 14 років, зазначає, що тип успадкування невідомий і що генетичного тесту немає.

Голландські роботи дають масштаб проблеми. Ще 1987 року при обстеженні 80 був’є без ознак хвороби очей дисплазію гребінчастої зв’язки знайшли у 75% очей із нормальним тиском. Дослідження 1996 року на 72 собаках дало гоніодисгенез у 37,5% і за аналізом родоводів указало на рецесивне успадкування. Проспективне дослідження 2017 року, опубліковане в JAVMA, спостерігало 98 був’є протягом 7–9 років: первинна закритокутова глаукома розвинулася у дев’яти собак із 92, які пройшли спостереження до кінця, і всі уражені мали спільного батька або діда.

Звідси два висновки. Перший: гоніоскопія — окреме обстеження, яке не замінюється звичайним оглядом очей, і саме його вимагають нідерландські породні клуби. Другий: висока частота аномалії кута не означає, що всі ці собаки захворіють — вона означає, що ознака поширена в породі, а глаукома розвивається в меншої частини. Тому гоніоскопія має сенс саме як інструмент розведення.

Для власника практичне правило коротке: глаукома — стан, у якому час вимірюється годинами. Почервоніння ока, помітне помутніння, різка болючість, коли собака ховає голову або тре морду, — привід звертатися невідкладно.

Тут потрібна чесність щодо рівня підтвердження, бо він нижчий, ніж можна подумати з клубних переліків.

Оглядова робота з генетики субаортального стенозу, опублікована 2021 року в Canine Medicine and Genetics, справді називає фландрського був’є в тексті — серед порід, для яких описували тип успадкування. Але в власних таблицях цієї ж роботи — ні в переліку порід із найвищою зареєстрованою частотою, ні в переліку порід із описаним типом успадкування — був’є не значиться. Тобто джерело суперечить саме собі, і вагоміша тут таблиця, а не фраза в тексті.

Практичного висновку це не скасовує: субаортальний стеноз лишається одним із найпоширеніших вроджених серцевих дефектів великих порід, кардіологічне обстеження входить до рекомендованої панелі, і робити його має сенс не в ранньому щенячому віці — та сама робота зазначає, що для висновку обстежують тварин віком щонайменше 9–12 місяців. Але подавати схильність був’є як доведену цифрами було б перебільшенням.

Гіпотиреоз стоїть у клубному переліку станів для обстеження, і саме тому вартий окремої згадки: велике дослідження це не підтвердило.

Робота 2025 року у Frontiers in Veterinary Science, побудована на повторних оцінках функції щитоподібної залози, розглянула породи, для яких було щонайменше сто багаторазово обстежених собак. Був’є потрапив до цієї вибірки зі 108 тваринами — і опинився серед восьми порід, у яких жодного собаки не було класифіковано як такого, що має аутоімунний тиреоїдит. Частка тварин із нормальною оцінкою в породі практично збіглася із середньою по всій когорті.

Це не привід відмовлятися від аналізу, якщо його призначив лікар за клінічними ознаками. Але подавати гіпотиреоз як характерну для був’є породну хворобу ці дані не дозволяють, і в нашій картці породи його немає саме тому.

Дисплазія кульшового й ліктьового суглобів стоїть у переліку скринінгу окремими рядками, і обидва обстеження входять до рекомендованої панелі. Для великої породи, що росте швидко, це стандартна вимога до плідників.

Розширення й заворот шлунка американський клуб згадує з важливим уточненням — як ризик, спільний для всіх великих і глибокогрудих порід, а не як особливість саме був’є. Це формулювання варто зберігати: у великих епідеміологічних дослідженнях завороту породу серед найбільш схильних не називають, і перетворювати загальний ризик на породний було б натяжкою.

Зате одна поширена порада тут відверто шкідлива. Годівниця на підставці ризик не знижує. Велике проспективне когортне дослідження пов’язало підняту миску з підвищеним ризиком завороту в собак великих і гігантських порід, і жодне дослідження не показало зворотного. Тому рекомендація «підняти миску, щоб собаці було зручніше» для глибокогрудої породи не є нейтральною.

Що справді має сенс: ділити добову норму щонайменше на два годування, не давати важкого навантаження безпосередньо перед їжею і після неї, і знати ознаки — марні спроби блювати, роздуття живота, неспокій, слинотеча. Заворот шлунка — невідкладний стан, і час до операційного столу вирішує результат.

Тут можна спиратися не на довідкові оцінки, а на дослідження. Робота Longevity of companion dog breeds: those at risk from early death, опублікована 2024 року в Scientific Reports командою Dogs Trust і Ліверпульського університету Джона Мурса, охопила 584 734 собаки у Великій Британії, з них 284 734 померлих, і дала оцінки для 155 порід.

Для фландрського був’є вибірка становила 151 собаку, з них 79 померлих, а медіана тривалості життя — 11,3 року при 95-відсотковому довірчому інтервалі від 10,4 до 11,9 року. Довідкові джерела зазвичай наводять діапазон 10–12 років, і дослідницька медіана лягає всередину нього.

Одна деталь із тієї ж таблиці варта того, щоб її назвати. Відношення ризиків для був’є проти безпородних собак становило 1,07 при значенні p, що дорівнює 0,52, — тобто різниця статистично незначуща. За цими даними порода не виділяється ні в кращий, ні в гірший бік. Вибірка в 151 собаку невелика, і саме тому її варто називати разом із числом: медіана, наведена без розміру вибірки, нічого не варта.

Плутанина тут не безневинна: разом із зовнішньою схожістю між породами «перетікають» і факти про здоров’я та походження.

• Ризеншнауцер — найпростіший випадок: він навіть не в тій самій групі FCI. Був’є належить до групи 1, ризеншнауцер — до групи 2. Німецька порода має видовженіший силует, щільно прилеглу шерсть і лише два допустимі окраси.
• Бріар — французька вівчарка групи 1, але секції 1, тобто вівчарка, а не скотарський собака. Шерсть довга й м’яка, зовсім іншої структури, ніж жорстка суха ость був’є.
• Голландська вівчарка — теж секція 1, помітно легша, а її тигровий окрас на золотистому чи сріблястому тлі був’є не має.
• Арденнський був’є — найнебезпечніше джерело плутанини, бо назва майже та сама. Це окрема порода з власним номером стандарту FCI, і описані для неї спадкові стани стосуються саме її.

Останній пункт варто підкреслити: подібність назв арденнського був’є й фландрського регулярно призводить до того, що дані про одну породу подають як дані про іншу.

Був’є добре почувається там, де в нього є зрозуміла робота й послідовний власник. Це порода для людини, готової щодня займатися собакою й регулярно вкладати час у догляд за шерстю — не епізодично, а як у постійну частину побуту.

Складно буде тим, хто розраховує на декоративного великого собаку: охоронний інстинкт проявиться сам, а маса й сила вимагають керованості з перших місяців. Незручності, про які варто знати заздалегідь, цілком побутові — мокра після пиття борода, бруд, який жорстка шерсть приносить із вулиці, і повільне дорослішання.

• Собака при маслоробці. Серед первісних занять породи стандарт FCI називає роботу маслобійного собаки — тварина крутила механізм, що збивав масло. Це рядок офіційного документа, а не переказ.
• Дві країни в графі походження. Був’є — одна з небагатьох порід, у яких FCI вказує країною походження одразу дві держави.
• Порода з іспитом. У номенклатурі FCI був’є йде з позначкою про робочі випробування — екстер’єру для повного титулу замало.
• Собака в Білому домі. Був’є на прізвисько Лакі жила в родині Рональда Рейгана. За даними президентської бібліотеки, її подарували Ненсі Рейган 6 грудня 1984 року, назвали на честь матері першої леді, а восени 1985-го перевезли з Білого дому на ранчо — собака просто виросла завеликою для резиденції.
• Рідкісна порода в США. AKC визнав був’є у 1931 році, але за популярністю серед зареєстрованих порід він тримається біля сотого місця: 83-тє у 2015 році й 100-те у 2025-му.