Історія породи: від фараонів до сучасних диванів
Історія італійського грейхаунда – це захоплива подорож крізь епохи, що розпочалась у палацах єгипетських фараонів. Муміфіковані рештки мініатюрних хортів, дуже схожих на сучасних левреток, знаходять у гробницях Долини Царів. З берегів Нілу ці елегантні створіння потрапили до Давньої Греції (Лаконіки), де вони позували для вазопису та фресок, а звідти – у V столітті до нашої ери перебралися до Давнього Риму.
Саме на теренах сучасної Італії порода набула найбільшого розквіту і свого нинішнього вигляду, за що й отримала назву «італійський грейхаунд». Римські патриції високо цінували декоративні якості левреток. Їх доглядали як найдорожчих панянок, шили їм шовкові подушки й змальовували у стінописі Помпеїв. Існує легенда, що відомий напис «Cave Canem» (Бійтеся собаки) іноді розміщували з іронією саме там, де жили ці крихітні, але дзвінкі охоронці.
Моду на чотирилапих аристократів перебрала Європа епохи Ренесансу. Левретка стала символом статусу та вишуканого смаку. Серед відомих власників італійського грейхаунда – могутня родина Медічі, французькі королі, а пізніше – британська королева Вікторія, російська імператриця Катерина ІІ і прусський король Фрідріх Великий. Останній настільки любив своїх левреток, що заповідав поховати себе поруч із ними в Сан-Сусі.
Однак, надмірна популярність ледь не зіграла з породою злий жарт. До початку ХХ століття прагнення заводчиків зробити собаку якомога меншою та витонченішою призвело до виродження внаслідок тісного інбридингу. Собаки ставали хворобливими, з викривленими черепами та крихкими кістками. Щоб врятувати породу, у 20-30-х роках кінологи пішли на ризикований крок: левреток обережно схрестили з віппетами для зміцнення кістяка і карликовими пінчерами для збереження малого розміру. Завдяки такому оновленню генофонду вдалось зберегти не лише низькорослість, але й – що найважливіше – справжні борзі якості та інстинкти собаки.
