Історія походження породи шарпланінаць
Історична довідка в самому стандарті коротка й обережна. У ній сказано, що собаку розводили «з незапам’ятних часів» у південно-східних гірських районах тодішньої Югославії, що породу названо за хребтом Шар-Планина, де вона траплялася найчастіше, і що первісний тип зберігся саме там, де досі живе інтенсивне тваринництво й де собака й далі виконує свою початкову роль — вартового при стаді. Це важлива деталь: стандарт прив’язує збереження типу не до виставок, а до наявності роботи.
Офіційна кінологічна хронологія теж записана у стандарті. FCI зареєструвала породу під номером 41 у 1939 році — але тоді вона звалася «Ilirski ovčar», іллірійська вівчарка. У 1957 році Генеральна асамблея FCI ухвалила пропозицію Югославської кінологічної федерації змінити назву на «югославська вівчарка — шарпланінаць»; датою остаточного визнання породи в номенклатурі FCI значиться 24 липня 1957 року. Чинний стандарт опубліковано 24 листопада 1970 року, і його автентичною мовою є французька — англійська версія побачила світ лише 3 жовтня 1980-го.
Найцікавіше в цій історії — момент, коли з однієї «іллірійської вівчарки» вийшло дві породи. Дату називає не стандарт № 41, а стандарт сусідньої породи: у тексті стандарту FCI № 278 на краську вівчарку сказано, що до 16 березня 1968 року вівчарка з Карстського масиву й вівчарка з масиву Шар-Планина носили одну назву, а того дня Центральне кінологічне товариство Югославії вирішило називати першу «вівчаркою Карсту», а другу — «шарпланінцем». Відтоді ці дві породи повністю незалежні одна від одної.
Питання національної належності породи для Балкан чутливе, тож тут варто триматися документів, а не переказів. В англійському тексті стандарту, датованому 1980 роком, у графі походження стоїть «Сербія/Македонія»; у чинному записі номенклатури FCI країнами походження зазначено Північну Македонію та Сербію. Сама історична довідка стандарту прив’язує назву не до держави, а до гори: породу названо за хребтом Шар-Планина, де вона траплялася найчастіше. Це рівно те, що зафіксовано в офіційних документах федерації, і саме на них варто посилатися.
Порода не була суто селянським надбанням: наприкінці XX століття шарпланінаців тримали й дресирували у військових кінологічних центрах. Це не переказ — генетичне дослідження 2020 року, опубліковане в Acta Veterinaria-Beograd, збирало матеріал для аналізу не лише на трьох виставках, а й у військовому центрі підготовки собак у Сербії. Автори тієї ж роботи окремо зазначають, що поза реєстровою системою, у господарствах гірських районів Західних Балкан, дотепер живе місцеве, локально адаптоване поголів’я цієї породи — і воно не входило до їхньої вибірки.
Як виглядає шарпланінаць: стандарт та зовнішність
Перше, що варто запам’ятати з розділу про розміри: стандарт дає різні цифри для кобелів і сук, і зливати їх в один діапазон не можна. Середній зріст у холці — 62 см для кобелів і 58 см для сук. Окремо прописано межу, нижче якої собаку не допускають до розведення: кобелі менше 56 см і суки менше 54 см. Вага в робочих кондиціях — 35–45 кг у кобелів і 30–40 кг у сук. Довжина корпусу трохи перевищує зріст у холці; стандарт наводить співвідношення приблизно 8:10 для кобелів і 10:12 для сук.
- Голова: пропорційна корпусу, загальною довжиною близько 25 см, що відповідає приблизно 40 % зросту в холці. Череп трохи довший за морду — стандарт наводить співвідношення 57:43. Лінія черепа злегка опукла, спинка носа пряма, лінії профілів сходяться.
- Морда й зуби: морда коротша за череп, широка й глибока біля основи, плавно звужується до широкої чорної мочки носа. Губи помірно товсті й сухі, кути губ чисті, без натяку на брилі. Прикус ножицеподібний, зубна формула повна — відсутність премолярів стандарт відносить до дискваліфікаційних вад.
- Очі: мигдалеподібні, не великі й не глибоко посаджені, темно- або світло-карі. Формулювання стандарту про вираз варте цитування: погляд спокійний, але пронизливий, і він «ніколи не повинен виказувати страху». Повіки й видимі слизові — чорні.
- Вуха: посаджені на лінії, що проходить від кінчика носа через внутрішній кут ока, або трохи нижче; V-подібні, висячі, щільно прилягають до вилиць, укриті короткою густою шерстю. Зависоко посаджене або відстовбурчене вухо стандарт відносить до серйозних вад.
- Шия й корпус: шия середньої довжини, широка, глибока й мускулиста, без підвісу, через довгу шерсть і виражений «комір» на переході до голови здається коротшою, ніж є. Спина пряма й широка, поперек коротший, круп середньої довжини й похилий. Верхня лінія горизонтальна або з легким нахилом до крупа; собакам гірського розведення стандарт допускає круп трохи вище холки, але вважає це небажаним.
- Груди: глибокі, з грудною кісткою на рівні ліктів, ребра злегка вигнуті. Стандарт вимагає, щоб обхват грудної клітки перевищував зріст у холці щонайменше на 20 % — це та сама глибока й об’ємна грудна клітка, про яку йтиметься в розділі про здоров’я.
- Хвіст: довгий, доходить щонайменше до скакального суглоба, товстий біля основи, з підвісом по нижньому боку. Несеться легкою шаблею; у збудженому стані вигин посилюється, і хвіст може підніматися вище лінії спини. Хвіст, що несеться з боковим заломом, — серйозна вада.
- Кінцівки й рух: лікті розташовані приблизно на 55 % загальної висоти в холці; лопатка утворює з горизонталлю кут близько 65°, плече — близько 55°, колінний суглоб — близько 125°, скакальний — близько 130°. Прибулі пальці трапляються рідко й підлягають видаленню. Звичайний алюр — рись, широка й пружна; на галопі, як прямо сказано у стандарті, собака виглядає дещо незграбно, хоча стрибки довгі.
- Шерсть: на голові, вухах і передньому боці кінцівок коротка; навколо шиї, на крупі, ззаду на кінцівках і на хвості — довга, майже пряма й дещо груба. Під остьовим волосом — рясний, короткий і тонкий підшерсток. На холці шерсть має бути 10–12 см і не коротшою за 7 см; коротша за 7 см — дискваліфікація.
- Окрас: собака суцільного забарвлення. Допустимі всі тони від білого до темно-бурого, майже чорного, а бажаними стандарт називає зеленкувато-сірий (залізно-сірий) і темно-сірий. Плямистість і білі відмітини не дозволені; у пігментованих собак крихітні білі позначки на грудях і пальцях можливі, але небажані. Верх голови, шия й корпус темніші, до кінцівок тон плавно висвітлюється до брудно-білого чи жовтувато-сірого — перехід має бути дуже поступовим і в жодному разі не створювати враження плямистості.
Про окрас варто сказати окремо, бо тут поширене непорозуміння. Шарпланінця часто уявляють винятково залізно-сірим, і в цьому винна не помилка, а формулювання стандарту: сірі тони він називає бажаними, а не єдиними. Насправді стандарт приймає весь ряд суцільних забарвлень від білого до майже чорного темно-бурого, а забороняє інше — плямистість. Тигровий рисунок і розлогі білі плями є дискваліфікаційними, тимчасом як однотонний палевий чи білий собака зі стандартом не конфліктує. Тому «неправильний колір» у розмові про цю породу найчастіше означає саме плямистість, а не відтінок.
Список дискваліфікаційних вад у цій породі показовий, бо стосується не лише зовнішності. Крім зросту нижче допустимого, шерсті коротшої за 7 см, тигрового забарвлення й розлогих білих плям, дискваліфікують непігментовані видимі слизові та очі, відсутність премолярів, різку диспропорцію між довжиною корпусу й зростом — і, окремим пунктом, агресивність або надмірну боязкість. Тобто стандарт відсіює від розведення обидві крайності темпераменту, а не лише «злих» собак. У прикінцевій примітці записано ще одне: до розведення слід допускати лише функціонально та клінічно здорових собак із типовою для породи будовою.
