Історія походження: від середньовіччя до сучасності
Історія швейцарських гончих, і бернського типу зокрема, сягає глибокої давнини. Їхні предки, ймовірно, потрапили на територію сучасної Швейцарії (тоді Гельвеції) разом з римськими легіонерами. Мозаїка, знайдена в Аванші (Aventicum), столиці римської Гельвеції, зображує зграйних гончих, які за описом дуже схожі на сучасні різновиди швейцарських гончих. Це свідчить про те, що собаки подібного типу були високо ціновані в регіоні вже понад дві тисячі років тому.
У Середньовіччі ці собаки вже були добре відомі та популярні серед італійської аристократії. Італійські кінологи XV століття високо оцінювали швейцарських гончих за їхні виняткові мисливські якості, особливо за вміння працювати по сліду зайця. Їхня популярність зростала, і до XVIII століття французькі мисливці також прагнули отримати швейцарських гончих для покращення своїх власних зграй. Їх цінували за здатність долати складний гірський рельєф Альп, витривалість та неймовірний нюх.
З часом у різних регіонах Швейцарії почали формуватися свої локальні типи гончих, які найкраще відповідали місцевим умовам полювання. Так з’явилися чотири основні різновиди, що відрізнялися переважно забарвленням:
- Бернський гончак (Berner Laufhund) – триколірний, з кантону Берн.
- Юрський гончак (Bruno de Jura) – чорно-підпалий, з гірського масиву Юра.
- Люцернський гончак (Luzerner Laufhund) – блакитно-мармуровий з чорними плямами, з кантону Люцерн.
- Швіцький гончак (Schwyzer Laufhund) – білий з рудими плямами, з кантону Швіц.
Спочатку кожен з цих типів вважався окремою породою. Однак 22 січня 1933 року було прийнято рішення об’єднати їх в єдиний стандарт FCI №59 під загальною назвою «Швейцарський гончак», визнаючи чотири варіації забарвлення. Важливою віхою в історії породи стало створення в кінці XIX століття меншої версії — малого бернського гончака (Berner Niederlaufhund). Це було зроблено через зміни в законодавстві про полювання, коли для полювання в обмежених районах (ревірах) знадобився менший, але такий же працьовитий собака.
Стандарт породи та зовнішній вигляд Бернського гончака
Бернський гончак – це собака середнього розміру, що поєднує в собі силу, витривалість та шляхетність. Його вигляд свідчить про здатність до тривалої та напруженої роботи у складних умовах. Тілобудова міцна, але не груба, з добре розвиненою мускулатурою та сухими, елегантними лініями.
- Голова: Довга, вузька, суха, з благородним виразом. Череп злегка опуклий, без зморшок на лобі. Перехід від лоба до морди (стоп) помірно виражений.
- Морда: Довга, сильна, ніколи не загострена. Спинка носа пряма або з ледь помітною горбинкою.
- Очі: Темно-карі, овальної форми, з лагідним виразом. Головна відмінна риса – повіки щільно прилягають і мають насичену чорну пігментацію, що створює враження «підведених» очей.
- Вуха: Дуже довгі, посаджені низько, нижче лінії очей. Вони важкі, звисають, згорнуті в елегантну трубку і заокруглені на кінцях. Покриті тонкою, м’якою шерстю.
- Корпус: Злегка розтягнутого формату. Шия довга, мускулиста, з невеликим підвісом (складкою шкіри). Спина міцна і пряма. Поперек гнучкий. Круп довгий, гармонійно похилий до основи хвоста.
- Грудна клітка: Глибока, але не надто широка, з добре розвиненими ребрами, що забезпечує великий об’єм для легень.
- Хвіст: Шаблеподібний, середньої довжини, є продовженням лінії крупу. У спокійному стані опущений, у русі може підніматися трохи вище лінії спини, але ніколи не закидається на неї.
- Шерсть та забарвлення: Шерсть коротка, гладка, густа і щільно прилягає. Забарвлення завжди триколірне: основний колір білий з великими чорними плямами або суцільним чорним «сідлом» (чепраком). Над очима, на щоках, з внутрішньої сторони вух і біля основи хвоста розташовані яскраво-руді (підпалі) мітки. Допускається невеликий чорний або рудий крап на білому фоні, але він не повинен створювати враження «крапчастого» собаки.
