Історія: що справді засвідчено документом
Надійно засвідчена історія породи коротша, ніж прийнято думати, і починається вона пізно. Слово mastivus уперше з’являється в правовому тексті — Вудстокській лісовій асизі 1184 року, про яку йтиметься нижче. Собаки такого типу, тобто великі сторожові пси, у Британії згадуються здавна, але порода в сучасному розумінні — із племінною книгою, стандартом і реєстрацією — постає лише в 1870–80-х роках разом із Кеннел-клубом.
Один епізод справді документований і заслуговує на місце в історії породи. У «Mourt's Relation», лондонському виданні 1622 року з описом перших місяців Плімутської колонії, під записом про п’ятницю 12 січня розповідається, як двоє поселенців пішли по очерет, узявши з собою «велику суку-мастифа і спаніеля»; собаки погнали оленя, і люди заблукали. Це справжній первинний текст, а не переказ. Але й тут потрібне застереження: «мастиф» англійською XVII століття — це тип собаки, великий сторожовий пес, а не назва зареєстрованої породи. Собака на «Мейфлауері» задокументована; «англійський мастиф у сучасному сенсі» — ні.
Найдраматичніша частина історії теж підтверджується — це стан породи після Другої світової війни. Стандарт FCI зазначає, що порода в Британії тоді майже зникла і що згодом було завезено поголів’я. Клубні архіви дозволяють сказати точніше. Old English Mastiff Club у власній історії описує відкриті збори 1946 року в Лондоні, де п’ятнадцятеро людей узялися рятувати породу; по всій країні тоді вдалося розшукати від 20 до 30 мастифів, і більшість із них були вже застарі для розведення. За версією Mastiff Association, сукою репродуктивного віку лишалася по суті одна — Sally of Coldblow, з єдиного послідку, народженого за війну.
Її повязали з кобелем на ім’я Templecomb Taurus, про якого клубна історія пише з рідкісною відвертістю: напевно сказати, мастиф це чи бульмастиф, неможливо, бо власника вбило під час бомбардувань, а документів не лишилося. Від цієї пари народилося сімнадцять цуценят, і вижило з них одне — сука Nydia of Frithend, 1947 року народження. Далі породу піднімали завезеним поголів’ям: подружжя Меллішів із Ванкувера подарувало британцям трьох близькоспоріднених цуценят, окремо був придбаний тигровий кобель Valient Diadem, і ще кілька собак приїхало з канадського розплідника Heatherbelle.
Звідси видно, як народжується формула «породу врятували дві собаки». Вона не вигадана, але стиснута: живих мастифів було два-три десятки, а придатною до розведення сукою — одна. І ще одне, що варто знати власникові: сучасна популяція виросла з дуже вузького горла, і питання спорідненості для цієї породи не теоретичне.
Сором’язливість: те, у чому стандарт і клуб не збігаються
Ось розбіжність, яку варто знати до купівлі цуценяти. Стандарт FCI формулює жорстко: боязкість неприйнятна. Це вимога до рингу — собака, що боїться, не має отримувати оцінку.
Британський породний клуб у відповідях власникам говорить інакше й відвертіше: сором’язливість у породі є. І додає практичний наслідок — якщо боязкого мастифа підштовхнути за межу його терпіння там, де втекти неможливо, поведінка може стати проблемною.
Ці два твердження не суперечать одне одному: стандарт описує бажане, клуб — те, що трапляється в реальному поголів’ї. Для покупця це означає конкретну річ: знайомитися треба не лише з цуценям, а з його матір’ю, і дивитися саме на те, як вона поводиться з незнайомою людиною в себе вдома. Гігант, який боїться, — набагато складніша ситуація, ніж боязкий собака середнього розміру, і саме тому рання й терпляча соціалізація для цієї породи не побажання, а необхідність.
