Історія породи: шлях від «сітячих» собак до аристократів
Історія англійського сетера сягає корінням у глибину століть, задовго до появи вогнепальної зброї на полюванні. Ці чудові, красиві і елегантні мисливці були виведені для специфічної роботи - знаходити дичину і вказувати на неї мисливцеві. Спочатку їх називали «setting spaniels» (спаніелі, що сідають), оскільки до винаходу рушниць полювання велося з сітками. Собака повинен був знайти птаха, підійти до нього і лягти (або сісти) перед ним, щоб мисливець міг накинути сітку на птахів і собаку одночасно.
Припускають, що спочатку такий тип собак з’явився завдяки схрещуванню старо-іспанської лягавої (перро де пунта) з водяним і спрингер спаніелями. Однак справжній розквіт породи почався в XIX столітті. Уперше на виставці в Англії собаки цієї породи з’явилися в 1859 році в Ньюкаслі.
Епоха Лаверака і Ллевелліна
Говорячи про історію породи, неможливо не згадати двох джентльменів, які фактично створили сучасного англійського сетера. Цілеспрямованим розведенням став займатися сер Едвард Лаверак в 1825 році. Він придбав двох собак, Понто і Олд Молл, і почав програму суворого інбридингу (схрещування близьких родичів) для закріплення бажаних якостей. Лавераку вдалося створити досконалого сетера - красивого, з прекрасною шерстю і благородною головою. Саме «лавераківський» тип сьогодні домінує на виставкових рингах.
Трохи пізніше на сцену вийшов інший заводчик - Р.Л. Перселл Ллевеллін. Він взяв кращих собак Лаверака і додав до них крові інших ліній, щоб покращити саме польові, мисливські якості, пожертвувавши трохи зовнішнім лоском. Так з’явилася лінія «ллевеллін-сетерів» - швидших, азартніших і легших. На початку 20-го століття англійські сетери стали надзвичайно популярними, вони були вивезені в США і інші країни світу, де розділення на виставкові та робочі лінії посилилося.
Як виглядає Англійський сетер: опис зовнішності та унікальне забарвлення
Англійський сетер вважається однією з найкрасивіших порід собак у світі. Це собака з міцним кістяком і добре розвиненою мускулатурою, але без грубості. Він приземкуватий, трохи витягнутого формату, що дозволяє йому рухатися вільним, розмашистим галопом.
- Голова: Довга, суха, з чіткими лініями. Перехід від лоба до морди (стоп) добре виражений. Довжина морди практично дорівнює довжині черепної частини. Спинка носа пряма.
- Очі: Округлої форми, не випуклі, але й не глибоко посаджені. Колір від горіхового до темно-коричневого (чим темніше, тим краще). Погляд м’який, виразний і розумний.
- Вуха: Розташовані на рівні очей, висячі і тонкі, середньої довжини, із закругленими кінчиками, вкриті шовковистою шерстю, естетично прилягають до вилиць.
- Корпус: Шия довга, міцна і мускулиста, елегантно вигнута у верхній частині. Грудна клітка помірної ширини, але глибока, з добре розвиненими ребрами для об’єму легенів. Спина пряма і коротка.
- Хвіст: Продовження лінії спини, шаблевидної форми. Ніколи не задирається вище рівня спини (на відміну від деяких інших порід). Має розкішний підвіс із довгої шерсті, що починається трохи нижче основи.
Унікальний феномен «Belton»
Особливістю цієї породи є забарвлення. Едвард Лаверак ввів термін «Belton» (від назви села в Нортумберленді) для опису унікального крапчастого забарвлення. Важливо знати: цуценята народжуються повністю білими (або майже білими), і лише через тиждень-два починає проступати характерний крап. Чим більше крапу і менше великих плям - тим цінніший екземпляр.
Варіанти забарвлення Belton:
- Blue Belton: Чорно-білий крап (створює блакитний відтінок).
- Orange Belton: Помаранчево-білий крап.
- Lemon Belton: Лимонно-білий крап (світліший за помаранчевий).
- Liver Belton: Печінково-білий крап.
- Tricolor: Blue Belton з рудим підпалом на морді та кінцівках.
Шерсть пряма, густа, блискуча і шовковиста. На вухах, на нижній частині грудної клітці, на задній стороні кінцівок, а також на нижній стороні хвоста - шерсть довша і густіша, ніж на корпусі, утворює очоси. Якщо порівнювати з іншими породами, то шерсть сетера потребує більшого догляду, ніж у гладкошерстих собак, таких як англійський пойнтер, але вона не така об’ємна і схильна до збивання в «валянок», як у представників шпіців, наприклад вольфшпіц (кеєсхонд).
