Історія походження породи малий швейцарський гончак
Історія малих швейцарських гончаків, або «нідерлауфхундів» (Niederlaufhund), нерозривно пов’язана зі змінами в мисливському законодавстві Швейцарії на початку XX століття. До цього часу в альпійських регіонах для полювання активно використовували більших, швидких швейцарських гончаків (Schweizer Laufhund). Однак, коли полювання почали проводити в обмежених за площею угіддях (так званих «ревірах»), швидкість і широкий пошук великих гончаків стали недоліком. Собаки часто заганяли дичину на територію сусідніх мисливських господарств, що створювало конфлікти.
У 1903 році було введено закон, що дозволяв полювання лише з собаками, зріст яких не перевищував 36 см у холці. Це стало вирішальним поштовхом для цілеспрямованого виведення низькорослих версій існуючих гончаків. Заводчики почали схрещувати стандартних швейцарських гончаків з меншими породами, щоб зменшити їхній зріст, але зберегти при цьому видатні мисливські якості: чуття, голос та витривалість. Для зменшення зросту бернського гончака, ймовірно, використовували таксоподібних браків, таких як вестфальський таксоподібний брак, що дозволило створити собаку з коротшими лапами, але міцним корпусом. Подібні методи селекції застосовувались і для виведення німецького брака.
Результатом цієї селекційної роботи стала поява чотирьох типів малих гончаків, кожен з яких зберіг забарвлення свого «старшого брата» з відповідного кантону. 25 липня 1905 року було засновано «Швейцарський клуб даксбраків», який пізніше перейменували на «Швейцарський клуб нідерлауфхундів». Ця організація взяла під свій контроль розведення та стандартизацію нової породи. Спершу малі гончаки не визнавалися як окрема порода, а лише як різновид. Однак з часом їхні унікальні риси та стабільність типу призвели до розробки окремого стандарту, який був офіційно визнаний Міжнародною кінологічною федерацією (FCI).
Зовнішній вигляд та стандарт породи малий бернський гончак
Малий бернський гончак — це собака прямокутного формату, помітно розтягнутий у довжину, з низькими, але міцними кінцівками. Він створює враження благородного, витривалого та сильного мисливця, незважаючи на свої компактні розміри.
- Голова: Довга, вузька, суха, з благородними рисами. Череп злегка опуклий, без зморшок на лобі. Перехід від лоба до морди помітно виражений, але не різкий.
- Морда: Довга, сильна, ніколи не загострена. Спинка носа пряма або з ледь помітною горбинкою. Мочка носа завжди чорна, з добре відкритими ніздрями.
- Очі: Овальної форми, темно-карого кольору. Погляд живий, дружелюбний та уважний. Повіки щільно прилягають, з чорною пігментацією.
- Вуха: Дуже довгі, посаджені низько, нижче лінії очей. Вони звисають, утворюючи красиві складки, і закручені біля основи. На дотик тонкі та м’які, вкриті короткою шерстю.
- Корпус: Лінія верху гармонійна, шия середньої довжини, м’язиста, з невеликим підвісом. Спина пряма та міцна. Грудна клітка овальна, добре розвинена в глибину та довжину, забезпечуючи достатньо місця для серця та легень. Живіт злегка підтягнутий.
- Хвіст: Шаблеподібний, середньої довжини, є гармонійним продовженням лінії спини. У спокійному стані звисає, під час руху або збудження може підніматися трохи вище, але ніколи не закидається на спину.
- Шерсть: Існує два різновиди:
- Гладкошерстий: Коротка, гладка, щільно прилягає, з невеликим підшерстком.
- Жорсткошерстий: Жорстка, прилегла, з ледь помітною «бородою» на морді. Цей тип зустрічається значно рідше.
- Забарвлення: Класичне триколірне. Основний колір — чисто білий. На ньому розташовані великі чорні плями, які можуть утворювати «чепрак» або «сідло». Обов’язковими є руді (палеві) підпалини над очима (так звані «чотири ока»), на щоках, внутрішній стороні вух та навколо ануса. Допускається невеликий чорний крап.
