Московський сторожовий собака — Історія та стандарт

Історія створення породи

Після Другої світової війни поголів’я службових собак у СРСР було фактично втрачене. Наказом Міністерства оборони СРСР відновити чисельність і забезпечити потреби народного господарства доручили Центральній школі військового собаківництва «Червона Зірка» — на той час вона стояла в ближньому Підмосков’ї, у Вешняках біля Новогирєєва (тепер це територія Москви). Наприкінці 1940-х у розпліднику почали міжпородне схрещування тих порід, що були в наявності й підходили для завдання.

Вибір «наявного» був вимушений. Після війни породи, вивезені з Німеччини, були представлені поодинокими особинами: сенбернар і ньюфаундленд, ротвейлер і різеншнауцер тоді вважалися екзотикою. Поруч працювали німецька та кавказька вівчарка, російська псова хортиця, російська пегая гонча (рос. «русская пегая гончая»). Саме з цього строкатого й нечисленного матеріалу довелося будувати одразу кілька порід.

Хто саме працював

Роботу вели під керівництвом професора-біолога М. О. Ільїна та командира Центральної школи військового собаківництва «Червона Зірка» генерал-майора Г. П. Медведєва; безпосередньо міжпородне схрещування й добір виробників проводив начальник племінного розплідника Микола Іванович Бортников. Кінологом школи в ті роки був Олександр Павлович Мазовер — експерт всесоюзної категорії, чиї описи собак 1955–1956 років дійшли до нас і дозволяють буквально побачити, як виглядало перше поголів’я.

Метод, яким виводили породу, називався складним відтворювальним схрещуванням — «складним» тому, що в ньому брало участь більш ніж дві породи. Технічне завдання формулювалося сухо й конкретно: велика, потужна, грубого типу рухлива собака з вартовими та сторожовими якостями, яка добре піддається дресируванню й невибаглива в утриманні. Ці ознаки мали стійко передаватися нащадкам — тобто йшлося не про окремих вдалих собак, а про породу, що відтворює сама себе.

Перший послід і перша виставка

У 1950 році завод-розплідник вивів на 14-ту Московську міську виставку-огляд службового собаківництва шістьох однопослідників народження 12 липня 1949 року — п’ятьох кобелів і одну суку: Джоя, Дона, Дуката, Деспота, Дивного й Дідо. Їхні батьки названі прямо: сенбернар Баррі та кавказька вівчарка Аша. Тобто первинна пара, з якої почалася порода, — це саме сенбернар × кавказька вівчарка, і в описах експертизи ці цуценята ще називаються помісями.

Описи 1950 року читаються як інженерний протокол випробувань. У Джоя відзначили міцний корпус і грубий кістяк, але «різко окреслену сиру губу» й випрямлені кути задніх кінцівок; у Дивного — тенденцію до сирості конституції, світле око й м’яку спину; у Деспота — розмет передніх ніг і майже повністю випрямлені кути задніх кінцівок при короткій гомілці. Це не рекламні тексти: недоліки фіксували, щоб потім ураховувати їх у доборі пар. Саме тому за кілька поколінь тип вирівнявся.

Чого немає в короткій формулі породи

Чинний стандарт описує походження трьома породами: кавказька вівчарка, сенбернар, російська пегая гонча. Родоводи, які публікує Національний клуб породи, показують складнішу картину. Помісей сенбернара з російською пегою гончою перекривали східноєвропейською вівчаркою, а їхніх нащадків — кавказькою вівчаркою; такий родовід має, наприклад, сука Кара 1959 року народження. Серед виробників трапляється й Карабашка — помісь кавказької вівчарки з ньюфаундлендом, від якої в 1951 році народився кобель Фарс (батько — той самий сенбернар Баррі). Отже, коротка формула «сенбернар + кавказець + гонча» — це підсумок, а не повний список того, що влилося в породу.

Ще одна деталь, про яку зазвичай не пишуть: через обмеженість племінного матеріалу й через те, що «Червона Зірка» вела одразу кілька порід — московську сторожову, чорного тер’єра, московського водолаза та московського дога, — кінологи свідомо застосовували близький інбридинг на конкретного виробника, через нащадків першої та другої генерацій. Це був інструмент закріплення типу, і він спрацював; про його ціну йдеться в розділі про здоров’я.

Пошук зовнішності: купірування, від якого відмовилися

Кілька років кінологи не могли вирішити, який саме зовнішній образ дати новій породі, щоб вона не читалася ні як сенбернар, ні як кавказець. У пошуках цього образу собакам купірували хвости та вуха. Від цієї практики відмовилися: породний вигляд усталився з висячими вухами й довгим, рівномірно опушеним хвостом, і саме такими вони закріплені в усіх наступних редакціях стандарту.

Орслан — родоначальник

У 1960 році пов’язали кобеля Вепхію (кавказька вівчарка) і суку Тутті (сенбернар). Від цієї пари 1 грудня 1960 року народився Орслан — майбутній чемпіон породи, чемпіон ВДНГ СРСР 1967 року, собака класу «Еліта» (клас присуджували за відмінне за екстер’єром і службовими якостями потомство). Саме Орслана стандарт називає родоначальником породи. Його опис 1968 року, зроблений на 32-й Московській міській виставці суддею республіканської категорії Анеттою Яківною Архангельською, коли кобелеві було майже вісім років, фіксує породну голову з відмінним переходом від чола до морди, темні очі, глибокі й широкі груди, правильні кути кінцівок — і водночас чесно: «чуть зв’язані рухи, помітно старіє».

Найвідомішим сином Орслана став Дік; поряд із ним — Мурат, Джек-Дженал, Малиш та Ікар. Національний клуб породи заявляє, що зумів відновити й зберегти лінії Діка, Мурата, Малиша та Ікара, і генеалогічні групи в Росії досі ведуть через їхніх нащадків. Для породи з такою вузькою основою це має практичне значення: чим більше живих ліній, тим менше вимушених близькоспоріднених в’язок.

П’ять стандартів за півстоліття: що змінювалося

Московська сторожова — рідкісний випадок, коли можна порівняти редакції стандарту й побачити, куди рухалася порода. Перший опублікований опис з’явився 1958 року в каталозі 22-ї Московської міської виставки службових собак (24–26 травня 1958 р.) — тоді ще на породну групу. Далі: 1985 рік — породна група дістає статус породи, публікується новий стандарт; 17 квітня 1992 року чинний на той час стандарт затверджує Федерація службового собаківництва Росії; 1997 року редакцію з невеликими змінами й доповненнями затверджує РКФ, і її приймає Департамент тваринництва та племінної справи Мінсільгосппроду Росії; чинна редакція має дату публікації 23 квітня 2008 року.

Порода фізично виросла

Стандарт 1958 року вимагав від кобелів висоти в холці не нижче 66 см, від сук — не нижче 63 см. Чинний стандарт піднімає нижню межу до 68 см у кобелів і 66 см у сук, а бажаний зріст задає як 77–78 см для кобелів і 72–73 см для сук, причому верхньої межі росту немає взагалі. Проміри реальних виробників середини 1950-х показують, звідки стартували: кобель Хім — 73 см і 54,7 кг, кобель Хедер — 68 см і 44 кг, сука Хурма — 68 см і 50,5 кг, кобель Арік — 72 см і 50,6 кг. Тобто за півстоліття порода додала близько п’яти сантиметрів у бажаному зрості й помітно в масі.

Формула походження змінилася теж

Стандарт 1958 року описує походження просто: породна група виведена схрещуванням сенбернарів із кавказькими вівчарками з подальшим спарюванням помісей «у собі», за ретельного добору за типом і продуктивністю. Російської пегої гончої в цьому тексті немає — вона з’являється у формулюванні пізніших редакцій. Це не суперечність, а нормальна історія документа: у 1958-му фіксували те, що вважали головним, пізніше формулу уточнили.

Прибулі пальці: сюжет на 50 років

У тексті стандарту 1958 року в розділі про лапи стоїть примітка, що фразу «допускаються прибулі пальці» викреслив О. П. Мазовер. Стандарт 1992 року вже прямо вимагає їх видаляти. Чинна редакція йде далі: наявність прибулих пальців — дискваліфікувальний порок. Один рядок, викреслений у 1950-х, за півстоліття перетворився на підставу лишити собаку без оцінки в рингу.

Зовнішній вигляд та стандарти породи

Чинний стандарт описує московську сторожову як собаку гармонійної будови, грубого міцного типу, великого зросту, широкотілу, з дещо видовженим корпусом і добре розвиненою об’ємною мускулатурою — активну й рухливу. Статевий тип виражений яскраво: кобелі масивніші та мужніші за сук. Важливо, що стандарт не обмежується прикметниками, а задає пропорції в числах.

Пропорції, які має перевірити суддя

Відношення довжини корпусу до висоти в холці — 104–105 % у кобелів і 106–108 % у сук (суки трохи розтягнутіші, і це нормально). Глибина грудної клітки — 50–52 % від висоти в холці. Довжина морди — 34–37 % від довжини голови. Висота в лікті — 50–52 % від висоти в холці. Останнє число варте окремої уваги: воно означає, що собака не має бути ані «на ходулях», ані присадкуватою — приблизно половина зросту припадає на ногу до ліктя.

Голова та морда

Голова масивна, широка й глибока в черепній частині, з широким, трохи опуклим чолом і неглибокою поздовжньою борозною. Перехід від чола до морди короткий, добре виражений, досить глибокий. Морда дещо коротша за черепну частину, широка, тупа, глибока, добре заповнена під очима; лінії чола й морди паралельні. Губи товсті, м’ясисті, чорні — і тут стандарт формулює важливу межу: при закритій пащі вони повністю закривають нижню щелепу, але не утворюють брилів і відвислостей. Це прямий бар’єр проти сенбернарячої сирості: губа, що утворює «кишеню», — порок, за яким оцінка не вища за «добре».

Зубна формула повна — 42 зуби, прикус ножицеподібний, різці біля основи в одну лінію. Тут є характерна для робочої породи поступка: наявність зламаних або вибитих різців і іклів, які не заважають визначити прикус, на оцінку собаки не впливає. А от неповнозубість — навіть один відсутній зуб — дискваліфікує.

Очі та повіки — місце, за яким стежать найпильніше

Очі невеликі, темні, округлі, глибоко, широко й прямо посаджені, вираз спокійний і впевнений. Повіки — чорні, щільні, помірно сухі. Формулювання «помірно сухі» не косметичне. У переліку пороків стоять «сирі повіки» й «сильно розвинені треті повіки», а серед дискваліфікувальних — коричневі повіки. Стандарт 1992 року містив ту саму вимогу («повіки чорні, сухі») і той самий порок; стандарт 1958-го формулював це ще коротше: «Повіки натягнуті». Тобто впродовж усієї історії породи одна й та сама конструктивна вада тримається під прицілом — і причина цього видно з розділу про здоров’я.

Шерсть та забарвлення

Шерсть щільна, довга, густа, з добре розвиненим підшерстком; остьовий волос прямий. На голові й передньому боці кінцівок він коротший. Прикрашальний волос сильніше розвинений у кобелів і виділяється «гривою» на шиї, «очосами» на задньому боці передніх і задніх кінцівок; хвіст рівномірно опушений. Невелика хвиля допускається лише в ділянці попереку, крупа й стегон — і не деінде. Кучерявий волос і дуже коротка шерсть без прикрашального волосу — пороки.

Забарвлення — руде-рябе, плямисте: білий фон із плямами рудими, руде-чорними, чорно-рудими, соболиними; наявність рудого відтінку обов’язкова. Обов’язкові білі груди, передні кінцівки до ліктя й задні до гомілки, кінець хвоста. Перевага — крап на білому тлі, темні «окуляри» та чорнота на вухах. Ідеалом стандарт називає темну голову за рахунок чорної маски, чорних «окулярів» і вух — у контрасті зі світлішим корпусом і рудуватими плямами, відділеними від білого виразними соболиними межами.

Коментар Національного клубу породи до розділу «Окрас», складений за консультації кандидатки біологічних наук М. М. Сотської, розкладає це на генетику. Плямистість зумовлена рецесивними генами ss; колір пігментованих плям — генами ayay (соболиний ряд, від рудих відтінків до яскраво-червоного з черню); крап — домінантним геном T. Площа білих ділянок має бути не менша за 30 % і не більша за 85 % — за десятибальною шкалою експресії рябості Р. Робінсона (1982) для породи бажаний діапазон 3–7 балів, але за обов’язкової умови пофарбованої голови та морди. Окремо зазначено, що «ірландська плямистість» — невеликі білі відмітини на пігментованому тлі — стандарту московської сторожової не відповідає.

Про «окуляри» варто сказати окремо, бо це той елемент забарвлення, який перетворює породу на впізнавану. Різка асиметрія «окулярів», «окуляри» без чорної обводки, відсутність «окулярів» або односторонній «монокль», «окуляри», що не закривають внутрішній кут ока, — усе це пороки з оцінкою не вище за «добре». Коментар клубу пояснює логіку: різка асиметрія «окулярів» — чітко успадковувана ознака, тому її й винесли в пороки. Крап на білому тлі з віком яскравішає: у щеняти він може бути ледь помітним, а до двох років стає яскравим і чітким.

Ще один практичний наслідок вихідних порід: у рингах досі з’являються коротко-шерсті собаки з нерозвиненим прикрашальним волосом — вони несуть у генотипі ознаки короткошерстих сенбернарів і короткошерстих кавказьких вівчарок. Коротка шерсть домінує над довгою, тому клуб вимагає обов’язково відзначати цей недолік в описах: він прямо впливає на добір у розведення. Повністю шерстний покрив формується до 1–1,5 року, після другої повноцінної линьки.

Дискваліфікувальні пороки чинної редакції варто знати ще до купівлі цуценяти: боязкість або надмірна збудливість; будь-які відхилення від ножицеподібного прикусу; неповнозубість; перекіс щелепи; коричневі повіки й мочка носа; блакитні або зелені очі та різноокість; наявність прибулих пальців; незбалансовані рухи; інохідь; кобелі в сучому типі; крипторхізм повний і однобічний. Собаки хворі, з каліцтвами й травмами лишаються без оцінки.