Історія породи
Шведський вальхунд - порода місцевих шведських собак, історія якої сягає корінням у глибину віків. Припускають, що ці собаки дуже древні і знаходилися на цій території ще в 8–9 столітті, за часів вікінгів. Саме тому їх часто називають «собаками вікінгів». Існує теорія, що вальхунди супроводжували скандинавських мореплавців у їхніх походах до берегів Британії. Це пояснює разючу схожість зі знаменитими британськими пастухами.
Багато кінологів сперечаються: чи вальхунди дали початок породі вельш-коргі пемброк, чи навпаки, вікінги привезли коргі до Швеції, де ті змішалися з місцевими шпіцами. Генетичні дослідження показують, що, незважаючи на схожість з коргі, вальхунди мають більше спільного з північними породами, такими як ісландський собака. Цей зв’язок підтверджує їхню приналежність до групи шпіців, а не до вівчарок у класичному розумінні.
В наші дні вони дуже популярні, особливо серед жителів Швеції і Великобританії. Проте, зовсім нещодавно, в 40-і роки порода була на межі зникнення. На щастя, граф Бьон фон Розен виявився любителем чотирилапих, особливо вальхундів, адже в дитинстві у нього була вірна собачка, представниця саме цієї породи. Разом із директором школи Карлом-Густавом Зеттерстеном, граф розпочав масштабну кампанію з пошуку вцілілих представників породи в регіоні Вестерйотланд.
Графу вдалося врятувати цих прекрасних собак від зникнення. Вони знайшли кілька типових особин, серед яких особливо виділявся пес на ім’я Mopsen та сука Vivi. Саме вони стали прабатьками більшості сучасних вальхундів. У 1943 році порода була офіційно визнана Шведським клубом собаківників. В цей же час був зареєстрований стандарт.
У 1953 році назву «шведський вальхунд» офіційно змінили на «вестготаспетс» (Västgötaspets). Це підкреслює їхнє походження з провінції Вестерйотланд. Ці собаки з часів свого існування славилися своїми робочими якостями, вони пасли стада корів, кусаючи їх за скакальні суглоби (саме тому їх відносять до категорії «хілерів» - п’яткових собак), охороняли їх від диких тварин, полювали на щурів. Сьогодні їх використовують навіть в рятувальних операціях після стихійних лих. Вальхунди мають гострий нюх, вони чудово працюють по сліду, а їх невеликі розміри дозволяють пробиратися у важкодоступні місця.
Як виглядає шведський вальхунд (вестготський шпіц) : опис зовнішності
Шведський вальхунд - порода собак невеликого розміру, міцної і сильної статури з розвиненою мускулатурою. При першому погляді він нагадує вовка, якого чарівним чином зменшили до розмірів кімнатної собачки, але залишили йому всю міць великого звіра. Співвідношення висоти в холці до довжини тіла складає приблизно 2:3.
Голова та морда
Голова у цих собак витягнута, чітко окреслена, клиноподібна, з плоским лобом. Перехід від лоба до морди (стоп) добре виражений, але не надто різкий. Морда трохи коротша за черепну частину. Губи щільно прилягають до зубів, не повинні бути відвислими. Щелепи сильні, з ідеальним ножицеподібним прикусом. Очі овальної форми, середнього розміру, темно-коричневого кольору, з уважним та розумним виразом.
Вуха стоячі, загострені на кінцях, середнього розміру, дуже рухливі. Вушна раковина спрямована вперед, що надає собаці постійно настороженого вигляду. Шерсть на вухах коротка і гладка.
Корпус та кінцівки
Шия довга, потужна, з гарним виходом. Спина міцна, пряма, м’язиста, середньої довжини. Поперек короткий і сильний. Грудна клітка добре розвинена, еліпсоїдної форми, глибока і досить широка, опущена до ліктів. Це забезпечує великий об’єм легень, необхідний для витривалості. Ноги короткі, з дуже міцним кістяком, мускулисті, прямі паралельні один одному. Лапи овальні, зібрані в грудку, з товстими подушечками.
Хвіст: генетична лотерея
Хвіст у вальхундів – це унікальна особливість. Він може бути довгим або від природи куцим (бобтейл). Стандарт породи допускає обидва варіанти. Куцехвостість є природною мутацією. У одному посліді можуть народжуватися цуценята як з довгими хвостами, так і зовсім без них, або з хвостами різної довжини. Купірування хвостів у багатьох країнах Європи заборонено, тому зараз на виставках можна побачити все розмаїття природних хвостів вальхундів.
Шерсть та забарвлення
Шерсть жорстка, середньої довжини з щільним, м’яким і густим підшерстям, яке відмінно захищає від негоди. На голові та передній частині ніг шерсть коротша, на шиї, грудях і задній частині стегон - довша, утворюючи «штани».
Забарвлення може бути сірого кольору, сіро-жовтого, червонувато-жовтого, бурого. Характерною рисою є так звані «шлейні мітки» - ділянки світлішої шерсті на лопатках, що нагадують надіту шлею. На спині, шиї та боках шерсть темніша. На грудній клітці, лапах та кінчику хвоста можуть бути відмітини білого кольору, а також допускається біла проточина на голові.
