Японський хін

Про розміри хіна ходить кілька «загальновідомих» цифр, і жодна з них не є спільною позицією реєстрів. Насправді три головні організації описують породу по-різному, і кожна свідомо мовчить про те, що вимірює інша. Тому корисно бачити не усереднений рядок, а те, хто що написав.

Далі в тексті ми скрізь називаємо, хто саме що стверджує. Це не педантизм: розбіжність між реєстрами тут така велика, що зведення їх у «єдину правду» дає рядок, якого немає в жодному документі.

Брахіцефал — собака, у якого лицьова частина черепа вкоротилася, а м’які тканини всередині — ні. Носові раковини, м’яке піднебіння, язик і слизова лишаються приблизно того самого обсягу, але тепер мусять уміститися в коротший простір. Наслідок — звуження на кожному повороті дихального шляху.

Ступінь укорочення описують краніофаціальним співвідношенням — часткою, яку довжина морди становить від довжини черепа. Що менше число, то радикальніше вкорочена морда. У японського хіна це співвідношення в середньому нижче за 0,1: у групі найпласкіших порід разом із пекінесом, кінг-чарльз-спаніелем і бельгійським гриффоном. Для порівняння, у померанського шпіца в тій самій роботі середнє значення становило 0,33 у собак без дихальних ознак і 0,28 у собак з ознаками.

Це не косметична деталь і не привід для тривоги «на всяк випадок». Це причина, чому далі йдуть окремі розділи про дихання, спеку, наркоз і очі — і чому їх варто прочитати до того, як з’явиться цуценя, а не після.

Довгий час брахіцефальний обструктивний синдром (BOAS) вивчали переважно на трьох популярних породах — мопсі, французькому та англійському бульдогах. Решту порід просто вважали «теж пласкомордими». Дослідження Кембриджської групи, опубліковане в PLOS ONE, уперше застосувало ту саму методику функціонального дихального градуювання до ще чотирнадцяти порід. Обстежили 898 собак у британській домашній популяції.

Японських хінів у вибірці було 46. Результат для породи такий: чистими за дихальною функцією (нульовий ступінь) виявилися лише 17,4% собак. Це другий найгірший показник із чотирнадцяти — гірше тільки пекінес із 10,9%. Автори віднесли хіна й пекінеса до групи високого ризику: за часткою здорових собак вони статистично не відрізняються від мопса, французького й англійського бульдогів.

Ще один показник у тій самій роботі стосується ніздрів. Повністю відкриті ніздрі мали лише 5,8% обстежених хінів. Японський хін увійшов до шести порід, у яких взагалі зафіксували важкий стеноз ніздрів.

Важливий і той висновок, що всередині породи довжина морди майже нічого не пояснювала: різниця в краніофаціальному співвідношенні між собаками з нульовим ступенем і з першим-третім у хінів не досягла статистичної значущості. Іншими словами, «взяти хіна з довшою мордочкою» — не стратегія: порода вже вся розташована в крайній зоні шкали, і всередині неї вибирати нема з чого. Загальна модель дослідження, побудована на вгодованості, стенозі ніздрів і краніофаціальному співвідношенні, пояснює приблизно 20% розбіжностей — тобто на дихання впливає ще багато чого, чого ця модель не бачить.

Той самий висновок незалежно отримала раніша британська робота, опублікована в тому ж журналі. Її автори спеціально запросили клуби порід, які через будову вважали групою ризику, і серед 10 обстежених хінів ознаки синдрому мали 80%. Медіана краніофаціального співвідношення в цій вибірці становила 0,04. А в обговоренні є фраза, що знімає питання про «безпечнішу лінію»: найвище співвідношення, зафіксоване в японського хіна в обох їхніх дослідженнях, дорівнювало всього 0,13 — і навіть для нього модель передбачала ймовірність синдрому 0,83.

Тут доречно сказати й про те, що результат залежить від інструмента. Фінський національний тест на переносимість навантаження за 2017–2022 роки пройшли 12 японських хінів — і всі 12 його склали. Це не спростування британських цифр: фінські автори самі підсумовують, що сам лише навантажувальний тест не виявляє достатньо собак із помірними та важкими ознаками синдрому, і пропонують оцінювати разом переносимість навантаження, ступінь дихальних ознак і стан ніздрів. Порівнюючи два числа з різних країн, спершу подивіться, що саме кожне з них вимірювало.

Автори окремо звертають увагу на характер звуку. У великих важких порід утруднене дихання чути як гучний глотковий хрип; у дрібних — зокрема в японського хіна — переважає тихіший носовий стридор. Тобто господар маленької породи має менше шансів помітити проблему на слух саме тому, що вона звучить тихіше. «Він просто смішно сопе» — найчастіша форма, у якій BOAS у хіна лишається невиявленим.

Німецька морфологічна робота в Anatomical Record порівняла носовий скелет п’яти пласкомордих порід — мопса, японського хіна, пекінеса, кінг-чарльз-спаніеля і кавалера — на мацерованих черепах (один молодий собака і 17 дорослих) методом мікротомографії з тривимірною реконструкцією.

Результат неочевидний: кількість основних носових раковин у пласкомордих порід така сама, як у довгомордих — три фронтотурбіналії й три етмотурбіналії. Скорочується не набір структур, а їхня складність: зменшується кількість проміжних раковин, а самі раковини втрачають площу поверхні й розташовуються рідше. Автори пояснюють це просторовим обмеженням, а не «зникненням» анатомії.

Практичний бік цього такий. Носові раковини — це поверхня, на якій вдихуване повітря зволожується й охолоджується, а видихуване віддає тепло назад. Менша площа поверхні означає гіршу тепловіддачу через ніс. Собака, який не може ефективно охолоджуватися носом, змушений компенсувати це задишкою — а задишка в брахіцефала впирається в те саме звужене горло.

Ще одну анатомічну ланку описали шведські дослідники, обговорюючи саме тойові породи. У собак, що пройшли крайню мініатюризацію — у переліку названі японський хін, чихуахуа й шпіц, — крила сошника можуть виявитися завеликими відносно просвіту, і прохід на рівні носоглоткового ходу звужується до одного міліметра або менше. Це та ділянка, яку не видно ні при зовнішньому огляді, ні на звичайній рентгенограмі.

Найбільше британське первинно-практичне дослідження теплових уражень у собак переглянуло записи 905 543 тварин і виділило 1259 епізодів. Розподіл за причинами виявився не таким, як у соціальній рекламі: 74,2% епізодів спричинило фізичне навантаження, 12,9% — просто перебування в спекотному середовищі, і лише 5,2% — замкнена машина. Смертність після «навантажувального» перегріву була не нижчою, ніж після автомобільного.

Брахіцефальна будова черепа підвищувала шанси всіх трьох типів перегріву порівняно з нормальною: у 1,32 раза для навантажувального, у 2,36 раза для середовищного і у 3,07 раза для автомобільного. Японського хіна серед окремо названих порід у цій роботі немає — вибірка формувалася за поширеністю, і рідкісні породи в породні моделі не потрапили. Тому коректне формулювання таке: ризик тут прив’язаний до будови черепа, а хін за будовою черепа перебуває в найкрайнішій частині цієї групи.

Що з цього випливає для щоденного життя. Головна небезпека для хіна — не забута машина, а звичайна активна прогулянка теплого дня. Собака дрібний, збуджується легко, біжить за метеликом і не має механізму зупинитися вчасно. У теплу пору прогулянки переносять на ранок і пізній вечір, а гру на вулиці в спеку не скорочують — її скасовують. Тривожні ознаки — задишка, яка не минає в спокої, яскраво-червоні або, навпаки, синюшні слизові, хитка хода, блювання: це стан для негайного звернення, а не для спостереження вдома.

Ретроспективне когортне дослідження порівняло 223 брахіцефальні собаки під загальною анестезією з 223 небрахіцефальними, підібраними за типом операції. Цікаво, що під час самої анестезії різниці майже не було: ускладнення зафіксували в 49,8% брахіцефалів і 48,4% решти. Різниця виявилася після пробудження: післяанестезійні ускладнення були в 13,9% брахіцефальних собак проти 3,6% контролю.

Тобто небезпечний для пласкомордого собаки момент — не операційний стіл, а період відновлення, коли трубку вже прибрали, а тонус глотки ще не повернувся. У тій самій роботі ризик знижувався зі збільшенням маси тіла — а хін важить кілька кілограмів.

Проте картину варто подати з обох боків. Свіжий аналіз 54 542 анестезій показав, що смертність у брахіцефалів справді вища за неприведеними числами — 0,82% проти 0,65%, — але після поправки на вихідний стан здоров’я тварини різниця перестала бути статистично значущою (приведений відносний ризик 1,19). Автори прямо роблять із цього висновок: підвищений ризик пояснюється переважно тим, у якому стані брахіцефали потрапляють на стіл, а не самою будовою морди. Практичного висновку це не змінює, але змінює акцент: працює не «уникати наркозу», а «привести собаку до операції в добрій формі й не відкладати проблеми на потім».

Практичний висновок для власника простий і стосується навіть чищення зубів під седацією: варто заздалегідь спитати клініку, чи лишають вони брахіцефала під наглядом до повного відновлення ковтання й чи мають напоготові засоби для відновлення прохідності дихальних шляхів. Це нормальне питання, і клініка, що працює з такими породами, відповість на нього без роздратування.

Ще кілька років тому регуляторна увага до пласкомордих собак стосувалася майже виключно мопса й двох бульдогів. Тепер це не так, і японський хін опинився в переліках поіменно. Правовий стан різний у різних країнах, тож нижче — те, що можна прочитати в самих документах.

Нідерланди. Міністерська настанова щодо брахіцефальних собак, підписана 17 серпня 2023 року, не називає жодної породи — вона описує ознаки конкретної тварини. Достатньо однієї з них, щоб розведення вважалося порушенням: сторонній звук при диханні в спокої; помірне або сильне звуження ніздрів; краніофаціальне співвідношення менше за 0,3; носова складка, волосся з якої торкається рогівки, або мокра, або пов’язана із запаленням ока; око з видимим білком у двох чи більше квадрантах; повіка, яка не змикається повністю. Ще три ознаки — легке звуження ніздрів, співвідношення від 0,3 до 0,5 і носова складка без контакту з оком — рахуються, якщо їх дві або більше. Окремим пунктом: ознака, усунена хірургічно, все одно вважається наявною.

Зіставте це з кембриджськими вимірами: середнє краніофаціальне співвідношення в японського хіна нижче за 0,1. Тобто порода не «наближається до порога» — вона розташована далеко за ним.

Нідерланди, 4 червня 2025 року. Амстердамський суд у справі за позовом зоозахисної організації до нідерландського кінологічного об’єднання постановив, що видача родоводів цуценятам брахіцефальних порід без ветеринарного висновку про відповідність обох батьків названим критеріям є протиправною. У переліку суду 24 породи, і серед них — Japanse spaniel, нідерландська назва японського хіна. Об’єднанню дали два місяці на виконання; рішення підлягає негайному виконанню.

Британія. Схему функціонального градуювання дихання, розроблену національним клубом разом із Кембриджем, розширили: японський хін тепер серед 17 порід, для яких вона доступна. Собаку оцінюють від 12 місяців, повторюють кожні два роки; під час обстеження ветеринар слухає дихання в спокої, потім три хвилини активного руху — і знову слухає, після чого виставляє ступінь від 0 до 3. Водночас у моніторингу виставкових порід того самого клубу японський хін залишається в першій категорії — тобто «жодних специфічних для породи проблем, на які суддям варто звертати особливу увагу, не виявлено». Ця розбіжність усередині однієї організації — не помилка й не змова: моніторинг стосується того, що суддя бачить у рингу, а схема градуювання — того, що ветеринар чує після навантаження.

США. Ортопедичний фонд для тварин, який ліцензував цю схему для Північної Америки, у квітні 2026 року додав японського хіна до порід, що можуть отримати офіційний сертифікат — прямо посилаючись на кембриджське дослідження.

Фінляндія. Національний кінологічний союз має власний тест на переносимість навантаження, відкритий для 12 порід; японський хін у переліку. До тесту допускають собак від 18 місяців і не допускають тих, кому дихальні шляхи вже виправляли хірургічно.

Європейський Союз. Регламент 2026/1818 від 17 червня 2026 року вперше запроваджує спільне правило: заводчик не має права використовувати для розведення тварину з надмірними конформаційними ознаками, що створюють високий ризик для її добробуту або добробуту потомства, а перед добором сумнівної тварини мусить залучити ветеринара. Слова «брахіцефальний» у тексті немає жодного разу — перелік самих ознак Комісія має ухвалити окремо, до 30 червня 2030 року, а сама норма починає застосовуватися з 1 липня 2030 року. Тобто рамка вже є, а зміст її буде визначено пізніше.

Україна. Закон про захист тварин від жорстокого поводження в статті 18 забороняє «розведення тварин з виявленими генетичними змінами, що спричиняють їм страждання». Це загальне формулювання: ні порід, ні вимірюваних ознак, ні порогів воно не встановлює.

Що з цього випливає практично. Юрисдикція покупця важить менше, ніж здається: у країні без жодного правила відповідальний заводчик усе одно може показати результат дихального обстеження батьків, а в країні з суворим правилом — не показати нічого, якщо покупець не спитає. Питання «які результати дихального обстеження в батьків цуценяти» працює скрізь однаково.

Формат квадратний: за FCI висота в холці дорівнює довжині корпусу, а в сук корпус може бути трохи довшим. Кістяк тонкий, передні ноги прямі, лапи заячі — видовжені, з пучками шерсті між пальцями. Хода легка й підкреслено горда; це записано і в стандарті FCI, і в британському тексті окремим пунктом.

Голова та морда. Череп широкий і округлий, перехід від лоба до морди глибокий. Спинка носа дуже коротка й широка; FCI спеціально зазначає, що ніс розташований на одній лінії з очима, тоді як AKC уточнює — на рівні середини ока і кирпато вгору. Ніздрі мають бути добре відкриті — вимога, яка, як показало кембриджське обстеження, у живій популяції виконується рідко.

Шерсть. Пряма, довга, шовковиста, без завитка й хвилі; британський стандарт формулює це категорично — «абсолютно без кучерявості й хвилястості». Морда і передня частина ніг вкриті короткою шерстю, решта корпусу — довгою. Прикраси: пишне жабо на шиї та грудях, очоси на задній стороні передпліч, «штани» на стегнах і водоспад на хвості, який лежить на спині. Оскільки шерсть одинарна, характерного для двошерстих порід сезонного «вибуху» підшерстя тут немає, але шерсть все одно випадає постійно.

Окрас. Біло-чорний або біло-рудий, причому «рудий» у британському тексті прямо включає всі відтінки соболиного, лимонного й помаранчевого. Симетричність відмітин на голові й широка біла проточина від морди до тім’я вважаються бажаними в усіх трьох системах — це рідкісний випадок повної згоди.

Ці три породи схожі досить, щоб описи однієї регулярно потрапляли до опису іншої. Тим часом кембриджське обстеження дало для них помітно різні числа, і саме на них зручно розводити породи.

Пекінес ділить із хіном ту саму секцію в класифікації FCI — секція 8 групи 9 називається саме «Japan Chin and Pekingese». За дихальною функцією пекінес виявився найважчою породою вибірки: нульовий ступінь лише в 10,9%. Хін із 17,4% йде за ним; статистично обидва не відрізняються від мопса й бульдогів.

Кінг чарльз спаніель у тому ж дослідженні дав несподіваний результат. За краніофаціальним співвідношенням він один із найпласкіших — середнє значення близько 0,05, тобто навіть нижче, ніж у хіна. Але нульовий ступінь дихальної функції мали 39,8% собак, тобто вчетверо більша частка, ніж у пекінеса. Автори прямо називають це неочікуваним і роблять із цього головний висновок роботи: до кожної породи потрібен окремий підхід, бо однакова пласка морда не означає однакового дихання.

Із тибетським спаніелем хіна часто зводять у спільне «походження з монастирів». Спільність тут радше типологічна, ніж документована: обидві породи належать до східноазійських дрібних компаньйонів, але жодного спільного походження стандарт FCI для хіна не називає — він веде лінію через Корею й Китай, а не через Тибет.

Собака важить кілька кілограмів і має тонкий кістяк — цього достатньо, щоб не рекомендувати породу родинам із зовсім маленькими дітьми. Проблема не в характері хіна, а у фізиці: падіння з рук, необережний крок, стиснуті обійми для такої собаки означають травму. Зі старшими дітьми, які розуміють, що собака має право піти, хін уживається добре.

З іншими тваринами порода зазвичай безконфліктна: хін не схильний до конкуренції за ресурс і не тисне на сусідів. Якщо ви шукаєте компаньйона, схожого на континентального той-спаніеля папійона за форматом, але спокійнішого й менш вимогливого до навантажень, — хін підійде.

Довгу самотність хін переносить погано. Якщо в домі нікого немає більшу частину дня, породу варто розглядати лише разом із рішенням про компанію — другого собаку, кота або реальний графік вигулу. Це та порода, у якої нудьга й тривога виявляються не в зруйнованих меблях, а в апатії та відмові від їжі, тобто в симптомах, які легко переплутати з хворобою.

Вивих колінної чашечки — класична ортопедична проблема дрібних порід, і японський хін від неї не застрахований. Механізм у тойових собак типовий: чашечка зісковзує з блокової борозни всередину, собака на кілька кроків підбирає лапу, потім вона «стає на місце», і власник вважає, що нічого не сталося. Насправді кожне зісковзування зношує хрящ.

Це проблема, спільна для багатьох мініатюрних порід — на неї страждає, наприклад, і російський той гладкошерстий. Оскільки стан має ступені й оцінюється лікарем при огляді, розумно просити оцінку колін у батьків цуценяти й повторювати огляд у власного собаки на планових візитах, а не чекати кульгавості.

Окремо про побут. Тонкий кістяк і кілька кілограмів ваги роблять звичайні домашні висоти небезпечними: стрибок із дивана в дорослого хіна — це висота в кілька його зростів. Пандус або сходинка до улюбленого місця, килимок на слизькій підлозі й правило «не носити собаку на руках біля сходів» знімають більшу частину травматичного ризику без жодних вкладень.

Велике око, розташоване в неглибокій орбіті, гірше прикривається повіками й ближче до всього, з чим собака стикається мордою. Британське дослідження виразкових уражень рогівки на первинному прийомі охопило 104 233 собаки; 834 з них мали підтверджений діагноз, тобто поширеність склала 0,80%. Найвищу поширеність показали мопс (5,42% породи), боксер (4,98%), ши-тцу (3,45%), кавалер-кінг-чарльз-спаніель (2,49%) і бульдог (2,41%).

А тепер деталь, яку варто знати, перш ніж переносити ці числа на хіна. У цій роботі є два типи будови: «брахіцефальні» з шансами в 11,18 раза вищими за метисів і «спаніелі» з шансами в 3,13 раза вищими. Японський хін потрапив не в перший тип, а в другий: автори формували групу спаніелів за наявністю слова «спаніель» у назві породи, і хін увійшов туди під старою англійською назвою Japanese Spaniel. У переліку брахіцефальних порід цієї роботи його немає — там мопс, пекінес, ши-тцу, боксер і бульдоги.

Тобто фраза «у брахіцефалів шанси виразки рогівки вищі в 11 разів, а хін — брахіцефал» цю роботу переказує неправильно. Правильно так: хін у ній порахований у групі з утричі вищими шансами, а його власного числа в дослідженні немає. Ми наводимо це не заради педантизму, а тому що саме така підміна перетворює обережну статистику на страшилку.

Щодня — оглянути очі при денному світлі й прибрати слізні доріжки чистим вологим тампоном, окремим для кожного ока. Це не косметика: волога складка під оком у пласкомордої породи легко запалюється.

Терміново до лікаря — якщо собака мружиться або тримає око закритим, якщо з’явився рясний прозорий витік, помутніння, почервоніння білка, якщо тварина тре морду лапою або об меблі. Мружіння в брахіцефала — це не «щось потрапило», а типова перша ознака ушкодження рогівки, і години тут мають значення. Ще один сценарій, специфічний для порід із неглибокими орбітами, — випадіння очного яблука за орбіту при травмі або при надто сильному натягу нашийника; це стан, за якого їдуть до клініки негайно, а не чекають ранку.

Побічний висновок із ветеринарної літератури, який рідко трапляється в описах породи: у звітах про ускладнення після видалення ока в брахіцефалів японський хін фігурує окремо — через анатомію носослізного протоку в короткій морді. Якщо колись зайде про таку операцію, це те питання, яке варто поставити хірургові заздалегідь.

Шведське страхове дослідження простежило приблизно 450 000 застрахованих собак за 2011–2014 роки — це 327 порід. Загальна захворюваність на розлади верхніх дихальних шляхів склала 50,56 випадку на 10 000 собако-років. Японський хін увійшов до п’ятірки порід із найвищим показником поруч з англійським бульдогом, шпіцом, норвіцьким тер’єром і мопсом.

Автори окремо зауважують, що для японського хіна це була нова знахідка: раніше схильність породи до розладів верхніх дихальних шляхів у літературі не описували. Вони ж пропонують три можливі пояснення — регіональну особливість, реальне зростання частоти або просто те, що в рідкісних порід схильності виявляються пізно, бо мало собак. Медіанний вік першого такого діагнозу по всій вибірці — 6 років, тобто це проблема радше зрілого віку, ніж цуценячого.

Ще одна деталь із тієї ж роботи: японський хін згадується серед порід, у яких описано ретроверсію надгортанника — стан, коли надгортанник западає у просвіт гортані й перекриває вдих. Симптоми його легко сплутати зі «звичайним» брахіцефальним хропінням, тому будь-яке нове порушення дихання в дорослого хіна не варто списувати на породу автоматично.

Тут є рідкісна для цієї породи можливість спертися не на клубну традицію, а на дані. Британський аналіз тривалості життя, опублікований у 2024 році, охопив 155 порід; японський хін до вибірки потрапив, і в додаткових таблицях є його рядок: медіана віку смерті 12,5 року (довірчий інтервал 12,2–13,3), розрахована по 142 померлих собаках.

Найцікавіше в цьому рядку — порівняння з метисами. Відношення ризиків для хіна становило 0,88 і статистичної значущості не досягло. Тобто в цих даних японський хін не живе помітно менше за середнього безпородного собаку.

Це не спростування всього попереднього і не привід розслабитися. Дихальний синдром — питання якості дихання щодня, а не обов’язково довжини життя; собака може прожити свої роки й водночас усі ці роки дихати з зусиллям. Але й протилежне перебільшення варто відкинути: твердження, що хін «мало живе через брахіцефалію», ці дані не підтверджують. Обидві половини картини мають стояти поруч.

Уявлення про хіна як про «японську національну породу» варто уточнити цифрами самого японського реєстру. За даними Японського кеннел-клубу, у 2025 році в країні зареєстрували 386 хінів — це 35-те місце в породному рейтингу. Для порівняння, пекінесів того ж року зареєстрували 4 284, тобто більш ніж у десять разів більше, а лідер списку, пудель, зібрав понад 69 000 реєстрацій.

Варто також розрізняти дві категорії, які часто плутають. Японія має офіційно визнані «нихон-кен» — шість аборигенних порід, що мають статус природної пам’ятки країни. Хін до цієї шістки не належить: він розвивався як придворний кімнатний собака, а не як робоча аборигенна порода, і його історія від початку пов’язана з імпортом і з двором, а не з сільською Японією.

Про японського хіна написано багато яскравого. Нижче — те, що ми свідомо не подаємо як факт, із поясненням чому. Ефектність твердження — сигнал ризику, а не підстава довіряти.

• «Хін — це здорова порода». Найпоширеніша фраза в описах породи і найгірша. Дані кембриджського обстеження прямо їй суперечать: чистими за дихальною функцією були менш ніж двоє собак із десяти. Загальних оцінок здоров’я породи ми не даємо взагалі — вони нічого не означають і присипляють увагу.
• «Володіння хіном каралося смертю». Кочує з тексту в текст, у стандарті FCI відсутнє, перевіреного джерела не має. Подаємо як переказ, не як історію.
• «У хінів пальці зрощені перетинками більше, ніж у інших порід». У жодному з трьох стандартів такого немає; усі три описують заячу лапу з пучками шерсті між пальцями. Це різні речі.
• «Хін — нащадок тибетських храмових собак». Стандарт FCI веде лінію через Корею і Китай і Тибету не згадує.
• «Хропіння — просто мила особливість». Це той самий звук, який у дослідженні дихальної функції відрізняє нульовий ступінь від першого. Милим він може бути; нейтральним — ні.

А ось те, що документами підтверджується і справді відрізняє породу: японський хін — єдина порода собак у міжнародному реєстрі спадкових ознак під записом про GM2-гангліозидоз типу I; він разом із пекінесом становить окрему секцію класифікації FCI; і саме на ньому та на пекінесі кембриджська група зафіксувала найвищі показники BOAS серед чотирнадцяти обстежених порід.