Американський ло-ши мопс (Американський низькорослий мопс)

Найтвердіше джерело тут — власний сайт породи, який був чинним на початку 2000-х і зберігся в архіві веб-сторінок. Він підписаний як «офіційний сайт American Lo-Sze Pugg™ Dog», а всі питання про породу пропонує адресувати Ребецці Маннс, яку названо «розробницею породи». Сайт має розділи «Історія», «Стандарт», «Здоров’я», «Що варто знати», «Сторінка заводчиків» і фотогалерею.

Хронологію сайт викладає так: 1989 року Ребекка Маннс почала вивчати історію сучасних мопсів, дійшла висновку, що коротконогих різнобарвних предків втратили на користь вищих рудих і чорних собак, і взялася відтворювати давній тип. 1998 року вона придумала назву American Lo-Sze Pugg™, і перших собак записали до реєстру рідкісних порід. Далі, пише сайт, тривало оформлення в іншому американському реєстрі — Animal Research Foundation, який «дуже тісно» з нею працював і підганяв документи під її потреби.

Три речі варто прочитати уважно, бо в переказах вони зникають першими.

• Назва — торгова марка, а не породна класифікація. Сайт відповідає на власне питання «що означає ™ після назви» прямо: слова American Lo-Sze Pugg зареєстровані як торгова марка, порушників обіцяно переслідувати за законом, а заводчики мають бути «ліцензовані». Тобто йдеться про контроль над іменем, а не про визнання породи кінологічною федерацією.
• Склад породи не розкрито — і це заявлено відкрито. На пряме питання «які породи використали, щоб створити American Lo-Sze Pugg», сайт відповідає, що засновниця «не бажає розголошувати точну генетику, використану в її програмі розведення», з міркувань безпеки — щоб породу не експлуатували недобросовісні заводчики. Отже будь-яке твердження на кшталт «це мопс плюс пекінес» або «мопс, пекінес і тибетський спаніель» походить не від програми, а від довідників, що переказують одне одного. Ми таких рецептур не наводимо: програма їх не публікувала.
• Слово «визнана» тут має вузьке значення. На питання «чи це визнана порода» сайт відповідає ствердно й одразу пояснює чим: порода «визнана й реєструється» Animal Research Foundation. Це американський приватний реєстр, а не національний кінологічний клуб. Ані Міжнародна кінологічна федерація, ані Американський клуб собаківництва породи не визнають.

Ще одна перевірювана деталь із розділу «Здоров’я»: засновниця повідомляла, що її племінних собак обстежують офтальмологи, і наводила номери сертифікатів Canine Eye Registry Foundation, отримані у 2000 році для трьох племінних тварин, а також обіцяла на цуценят вісімнадцятимісячну гарантію відсутності спадкових калічних вад. Це рідкісний випадок, коли невеликий приватний проєкт лишив по собі щось перевірюване, а не самі лише світлини.

Власний сайт породи перестав оновлюватися на початку 2000-х, і пізніші його версії в архіві вже не відкриваються. Тому все, що ми пишемо про програму, стосується стану, зафіксованого в архівних копіях 2000–2002 років, і саме так це варто читати.

Найцікавіше тут те, що книжка 1921 року описує ло-ше дуже конкретно, і ці деталі майже не переходять у сучасні тексти — на відміну від легенди.

• Головна ознака, за якою полювали китайські заводчики, — «князівський знак»: три зморшки на лобі з вертикальною рискою, що складаються в накреслення ієрогліфа «князь». Той самий знак китайці розрізняли в смугах на лобі тигра. Біла пляма-«ґудзик» на лобі теж заохочувалася, але цінувалася менше за зморшки. У сучасному стандарті American Lo-Sze Pugg від цього лишилася суха фраза «складка на носі бажана».
• Друга ознака — еластичність шкіри, виражена, за Кольєром, значно сильніше, ніж у пекінеса.
• Вуха описані як маленькі, схожі на висушену половинку абрикоса, поставлені зовнішнім боком до голови й трохи назад; допускалося й «рогове» вухо.
• Хвіст китайці купірували заради симетрії, хоча кільце й подвійне кільце були відомі.
• Найцінованіша відміна — «лун-чжуа ло-ше», «пуг із драконячим кігтем»: коротка шерсть усюди, крім вух, пальців, задньої частини ніг і хвоста-«хризантеми», де вона рясно облямована. Кольєр пише, що це, вочевидь, була окрема лінія, яка вимерла приблизно за півстоліття до виходу книжки.

А тепер — головна невідповідність, і вона не дрібна. Уся ідея сучасної програми будується на тому, що «оригінальний» ло-ше був низьким і коротконогим, а європейська селекція зробила мопса вищим і довгоногішим. У самій же старій літературі ло-ше протиставляють пекінесу рівно навпаки: формулювання, що кочує англомовними працями про мопсів принаймні з середини XX століття, розрізняє «довгоногішого коротко­шерстого ло-ше» і «коротконогого довгошерстого пекінеса». Кольєр із того самого боку зауважує, що ноги ло-ше «лише злегка зігнуті в лікті». Сучасний стандарт American Lo-Sze Pugg вимагає протилежного: передні кінцівки «помірно короткі… вигнуті», лапи «великі, пласкі, не круглі», передні — розвернуті назовні.

Це не привід оголосити програму несумлінною. Це привід називати речі своїми іменами: сучасний американський низькорослий мопс — новий тип, зібраний у 1990-х під давню назву, а не відновлений давній тип. Ознака, що її обрали центральною (короткі вигнуті ноги), у найранішому детальному описі ло-ше не була його відмітною рисою.

Окремо про подвійне «g» у слові Pugg. Сайт породи пояснює його так: «це написання взяте зі староанглійського пестливого звертання». Англійські етимологічні довідники датують слово pug як загальне пестливе звертання 1560-ми роками, а значення «маленький собака» — 1749 роком; форма puggy справді існувала. Але 1560-ті — це рання новоанглійська мова, а не староанглійська, яка закінчилася приблизно за чотириста років до того. Пояснення тримається на правильному спостереженні й помилковій епосі.

Це маленький, кремезний собака вагою від 2,3 до 6,8 кг зі щільним, майже квадратним у профіль корпусом і низькою посадкою. Голова широка й пласка між вухами, перехід до морди глибокий, морда за стандартом «дуже коротка й широка». Очі великі й круглі, причому надмірно опуклі стандарт вважає вадою — рідкісний випадок, коли документ прямо застерігає від крайності, що її зазвичай і хвалять у декоративних порід.

Голова та прикус

Прикус описаний найдетальніше з усього стандарту: перекус обов’язковий, нижні різці мають виступати перед верхніми, нижня щелепа широка й сильна, різці стоять рівним рядом, не збиті й не нахилені, а зуби й язик не повинні бути видні при закритій пащі. Крива паща — вада. Ніс широкий, з відкритими ніздрями; на відміну від багатьох декоративних стандартів, тут прямо сказано «відкриті ніздрі», і це не косметична вимога — вужчання ніздрів у короткомордих собак має пряме дихальне значення.

Корпус, кінцівки, хвіст

Корпус «радше довгий», груди широкі, лінія верху рівна, шия коротка й помірно товста. Передні кінцівки помірно короткі, з добрим кістяком, поставлені широко й вигнуті; задні можуть бути трохи легшими за кістяком, але міцними. Лапи великі, пласкі, не круглі, передні розвернуті назовні. Хвіст високо посаджений, лежить над спиною повним або вільним кільцем на будь-якому боці. Саме ця сукупність — коротка вигнута передня кінцівка з великою пласкою лапою — і дає ту «перевальцем» ходу, яку в описах породи називають чарівною.

Шерсть і забарвлення

Стандарт вимагає короткої, м’якої, гладкої шерсті з підшерстям і дозволяє всі кольори й малюнки без винятку. Це помітно ширше, ніж у сучасного мопса, і саме тут заявлена ідея «повернення до строкатого предка» справді видима в документі, а не лише в переказі: строкаті й білі собаки стандартом не виключаються. Другий тип шерсті — довгий, з очісами на вухах, ногах, хвості й пальцях — довідники описують як «небажаний, але прийнятний».

Про цю породу часто пишуть, ніби селекціонери «свідомо уникають крайньої брахіцефалії». У документах програми такого немає. Стандарт вимагає морди «дуже короткої й широкої». Розділ «Здоров’я» на сайті породи починається зі слів, що більшість проблем цих собак пов’язана з головою — так само, як у мопса й пекінеса, — і окремо пише про «надзвичайну короткість носа» породи, через яку собака швидко перегрівається. Тобто брахіцефалом породу називають не критики, а її власні матеріали.

Це важливо, бо ярлик будови — не властивість назви, а результат вимірювання конкретного собаки. Ветеринарна наука тут працює числами, і числа варто знати.

• Є порогове число. Фінське продовольче відомство рекомендує краніофаціальне співвідношення (довжина морди до довжини черепа) не нижче 0,33. У розборі результатів фінського племінного тестування за 2017–2022 роки дослідники зазначають, що цей поріг подолали лише 13 собак з усієї вибірки, переважно англійські бульдоги.
• Усередині однієї короткомордої породи це співвідношення розрізняє погано. Кембриджська робота 2017 року на 604 собаках (з них 189 мопсів) шукала, які саме проміри пов’язані з утрудненим диханням у кожної породи окремо. У мопсів значущими виявилися ширина ока відносно ширини черепа та індекс черепа, а не краніофаціальне співвідношення; до того ж відтворюваність його вимірювання між двома дослідниками автори поставили під сумнів.
• Ніздрі — найнадійніший провісник. У тій самій роботі звуження ніздрів було пов’язане з утрудненим диханням в усіх трьох досліджених порід. А у фінських даних помірне або сильне звуження ніздрів мали 71 % обстежених мопсів — найвищий показник серед усіх тестованих порід.

Практичний висновок для покупця простий і перевірюваний: дивитися треба на ніздрі й на дихання конкретного собаки, а не на назву в документах. Стандарт, що дозволяє «дуже коротку й широку» морду, нічого не гарантує в жоден бік — усередині такого стандарту може народитися і собака з відкритими ніздрями, і собака з майже закритими.

Варто знати й те, як це влаштовано там, де тему вже міряють. За оглядом фінських дослідників, у Фінляндії з 2017 року діє племінний тест, що поєднує пробіжку на кілометр із контролем відновлення й температури, ветеринарну оцінку дихальних ознак і оцінку ніздрів; для мопсів його проходження стало обов’язковим перед в’язкою з 2021 року, а для обох батьків — з 2024-го. Той самий огляд зазначає, що в Німеччині складання навантажувального тесту для племінних мопсів обов’язкове з 2009 року, а шведський і норвезький кінологічні клуби заборонили в’язати брахіцефальних собак із помірними й сильними дихальними ознаками. Зверніть увагу на природу цих правил: частина з них — норми кінологічних клубів, а не державні заборони, і плутати ці два рівні не варто. Жодне з них не згадує американського низькорослого мопса — і не мусить: вони працюють із виміряним собакою, а не з назвою породи.

І ще одне число, яке добре показує напрямок: у Фінляндії реєстрації мопсів упали з 346 за 2017 рік (36-те місце серед ста найпопулярніших порід) до 135 за 2022 рік (92-ге місце).

Число «12–15 років», яке ходить усіма довідниками, походить із матеріалів самої програми розведення: так відповідає розділ «Що варто знати» на сайті породи, так само подає і найпоширеніша довідкова стаття. Незалежних даних про тривалість життя саме цієї породи не публікували, тому в картці ми лишаємо цю цифру як заявлену програмою, а не як виміряну.

А от по мопсу дані є — і вони показують, наскільки відповідь залежить від методу.

• Британські таблиці дожиття 2022 року (побудовані на 30 563 смертях собак у 2016–2020 роках) дають для мопса очікувану тривалість життя при народженні 7,65 року (довірчий інтервал 6,99–8,20) проти 11,23 року для собак загалом. Автори самі застерігають, що для частини порід, зокрема для мопса, вибірка була невеликою (197 собак), тож до цих таблиць треба ставитися стримано. Вони ж наводять японську оцінку для мопса — 12,8 року — і пояснюють розбіжність різницею у вибірках.
• Британське дослідження довголіття порід 2024 року дає для мопса медіану 11,6 року — проти 12,0 у метисів.

Два рецензовані британські джерела, дві дуже різні цифри для однієї породи. Ми не обираємо зручнішу й не всереднюємо їх: різниця тут не в даних, а в тому, що саме рахують — очікувану тривалість життя при народженні за таблицею дожиття чи медіану віку смерті. Це два різні запитання, і в них законно різні відповіді.

• Назва породи — зареєстрована торгова марка. Це не фігура мови: сайт породи прямо пише про реєстрацію знака й про «ліцензованих» заводчиків. Кінологічні федерації тут ні до чого — ім’я захищене засобами права на торгову марку, а не породним реєстром.
• Стандарт описує прикус детальніше, ніж усе інше разом. Йому присвячено п’ять окремих вимог, тоді як зросту — жодної.
• «Князівський знак». У книжці 1921 року сказано, що найбільш бажаною ознакою китайського ло-ше були три зморшки на лобі з вертикальною рискою, які складалися в накреслення ієрогліфа «князь», — той самий знак китайці бачили в смугах на лобі тигра.
• «Пуг із драконячим кігтем». Друга, довгошерста відміна ло-ше з очісами на вухах, пальцях і хвості вважалася найціннішою — і, за тією ж книжкою, вимерла приблизно за півстоліття до 1921 року. Її опис майже дослівно збігається з «небажаним, але прийнятним» другим типом шерсті в сучасних довідниках про породу.
• Слово «ло-ше» за походженням, найімовірніше, топонім, а не «маленький». Автор 1921 року припускав, що назва скоротилася зі старої форми «ло-цзян-ше», де «-ше» — поширений суфікс сичуанських назв місцевостей.
• Хвіст кільцем — не «гвинт». У дослідженні 2018 року, що знайшло мутацію гвинтового хвоста в бульдогів, усі 29 перевірених мопсів були від неї вільні, а їхні хвости на рентгені виявилися повної довжини й без вад хребців.