Історія походження померанського шпіца
Історія померанського шпіца сягає корінням у глибину століть і тісно пов’язана з розвитком шпіцеподібних собак у Європі. Вважається, що предками всіх шпіців, включно з померанцями, є давні торф’яні собаки (Canis familiaris palustris Rütimeyer), залишки яких знаходили на території Швейцарії та поблизу Ладозького озера, що датуються кам’яним віком. Зображення собак, схожих на сучасних шпіців, зустрічаються на артефактах Давньої Греції та Риму, що свідчить про їхню давню історію.
Протягом Середньовіччя шпіцеподібні собаки були поширені в Азії, Африці та Європі. Особливої популярності вони набули в Північній Європі, зокрема в Німеччині, Голландії, Данії та країнах Балтії. Саме тут відбувалося формування сучасних порід шпіців. Більші представники використовувалися як охоронці дворів, суден та господарських будівель, завдяки своїй пильності та гучному гавкоту. Існує теорія, що великі шпіци могли схрещуватися з північними лайками, на що вказує їхня зовнішня схожість. Також не виключений зв’язок із європейськими вівчарками.
До кінця XIX століття дрібні шпіци стали одними з найпопулярніших декоративних собак у Європі. Їх часто тримали як улюбленців представники знаті та аристократії. Відомі історичні постаті, такі як композитор Вольфганг Амадей Моцарт, письменник Жан Поль, імператриця Катерина II, королева Марія-Антуанетта, Жозефіна Богарне та письменник Еміль Золя, були прихильниками цих чарівних собак.
Німеччина: батьківщина сучасних шпіців
Сучасною батьківщиною породи вважається Німеччина, а саме історичний регіон Померанія (звідси й назва «померанський»), що розташовувався на узбережжі Балтійського моря (нині території Німеччини та Польщі). Перша згадка назви «шпіцхунд» (Spitzhund) датується 1450 роком у Нижньорейнському окрузі. З XVIII століття розпочалася цілеспрямована селекційна робота. Різні регіони Німеччини спеціалізувалися на розведенні шпіців певних забарвлень:
- Білі шпіци: Померанія та Еберсвальд.
- Сірі (вольфшпіц/кеесхонд): Уздовж Рейну (Дюссельдорф, Аахен, Крефельд).
- Чорні шпіци: Вюртемберг (використовувалися для охорони виноградників).
Спочатку шпіци були переважно робочими собаками, але з часом їх помітила знать, і вони стали популярними кімнатними улюбленцями. Особливо цінувалися невеликі екземпляри вагою 5–7 кг.
Роль Англії та королеви Вікторії
Потрапивши до Англії, шпіци здобули ще більшу популярність, особливо за часів правління королеви Вікторії (1837–1901). Королева була палкою прихильницею породи, особливо після того, як привезла кількох померанців з Флоренції (Італія) у 1888 році. Її улюбленцем був маленький померанський шпіц на ім’я Марко, вагою близько 5.4 кг (що значно більше сучасних стандартів). Завдяки королівській прихильності, порода стала надзвичайно модною серед англійської аристократії. Саме в Англії почалася активна робота над мініатюризацією породи та розвитком різноманітних забарвлень, особливо помаранчевого та пісочного.
У 1891 році був створений Англійський клуб померанських шпіців, який розробив перший стандарт породи. Собак розділили на дві категорії: до 2.5 кг та понад 2.5 кг. До 1915 року клуб допускав на виставки собак вагою не більше 3.6 кг. Ці собаки отримали назву «померанські шпіци королеви Вікторії». Сучасні померанці англійського типу часто характеризуються меншим зростом, легшим кістяком та дуже об’ємною, м’якою шерстю з надлишком підшерстя. Їхні голови мають виразний «бебі-фейс» з дуже короткими мордочками та маленькими вушками.
Померанський шпіц в Америці
Наприкінці XIX століття німецькі шпіци (переважно білі) потрапили до Америки, де їхній більший різновид став відомий як «американський ескімоський собака» (не плутати з померанцем). Померанський шпіц як окрема порода був визнаний Американським кінологічним клубом (AKC) у 1900 році, а його стандарт був опублікований. У 1909 році було офіційно засновано Клуб померанських шпіців Америки (American Pomeranian Club), який у 1911 році провів свою першу спеціалізовану виставку.
Сьогодні американський тип померанського шпіца вважається одним із провідних у світі. Ці собаки характеризуються міцною, компактною будовою, добрим кістяком, вони досить «важкі» для свого невеликого зросту та мають чудові, вільні рухи. Шерсть дуже густа, з насиченими забарвленнями. Голова часто описується як «ведмежий тип» – з короткою, але не плескатою мордою, дуже маленькими, майже непомітними вухами та виразними очима. Підготовка таких собак до виставки вимагає високої майстерності грумера.
Розвиток породи в інших країнах
У Франції карликові шпіци (Loulou de Poméranie) можуть бути дещо крупнішими та легшими за будовою, нагадуючи собак минулих років. Вони часто мають більш довгу та загострену мордочку («лисячий тип») та більші, хоч і правильно поставлені, вуха. Шерсть може мати менш розвинений підшерсток, що робить «комір» не таким пишним. Французький стиль грумінгу часто передбачає більш природний вигляд, без сильного заокруглення вух та лап.
У Німеччині, на батьківщині породи, у 1899 році було створено об’єднання «Німецький шпіц» (Verein für Deutsche Spitze), яке розробило стандарти для шпіців різних розмірів та забарвлень. Сучасні німецькі померанці (цвергшпіци) часто схожі на французьких, але зазвичай мають міцніший кістяк та більш правильні рухи завдяки гарним кутам кінцівок. Посадка голови та хвоста відповідає стандарту.
Як виглядає померанський шпіц: стандарт та зовнішність
Померанський шпіц – це втілення елегантності та жвавості в мініатюрному форматі. Його зовнішній вигляд одразу привертає увагу завдяки розкішній подвійній шерсті, яка стоїть майже перпендикулярно до тіла, створюючи враження пухнастої кульки. Це типова кімнатно-декоративна собака, яка не пристосована до життя на вулиці.
Основні риси екстер’єру:
- Розмір: Компактний. Зріст у холці за стандартом МКФ становить 20 см ± 2 см (тобто від 18 до 22 см). Собаки нижче 18 см не бажані. Вага має відповідати зросту, зазвичай варіюється від 1.4 до 3.5 кг.
- Пропорції: Співвідношення висоти в холці до довжини тіла становить 1:1, що надає собаці квадратного формату.
- Голова: Середнього розміру, клиноподібна, якщо дивитися зверху, нагадує лисячу. Череп поступово звужується до кінчика носа. Стоп (перехід від чола до морди) помірно виражений, не різкий.
- Морда: Не надто довга, пропорційна до черепа (приблизно 2:3). Губи щільно прилягають, чорні (у коричневих шпіців – коричневі). Щелепи нормально розвинені, прикус ножицеподібний (допускається прямий).
- Ніс: Маленький, круглий, чисто чорний (у коричневих – темно-коричневий).
- Очі: Середнього розміру, мигдалеподібні, трохи косо поставлені, темного кольору. Повіки чорні (у коричневих – темно-коричневі). Вираз очей – жвавий та розумний.
- Вуха: Маленькі, високо посаджені, відносно близько одне до одного, трикутної форми, загострені, завжди стоять вертикально.
- Шия: Середньої довжини, широка в основі, злегка вигнута, без підвісу, покрита густою шерстю, що утворює пишний комір.
- Корпус: Лінія верху плавно переходить у коротку, пряму спину. Холка виражена. Поперек короткий, широкий і міцний. Круп широкий, короткий, не скошений. Груди глибокі, добре розвинені, передня частина виступає. Живіт помірно підтягнутий.
- Хвіст: Високо посаджений, середньої довжини, дуже рясно опушений, закинутий кільцем на спину і щільно прилягає до неї.
- Кінцівки: Передні – прямі, з міцним кістяком, паралельні. Плечі мускулисті, лікті притиснуті до грудей. Задні – мускулисті, з помірними кутами зчленувань, скакальні суглоби низько опущені, паралельні. Лапи маленькі, круглі, «котячі», зі щільно зімкнутими пальцями. Кігті та подушечки чорні (у коричневих – коричневі).
- Рухи: Вільні, плавні, пружні, з добрим поштовхом задніх кінцівок.
Шерсть та забарвлення померанського шпіца
Шерсть – головна прикраса померанського шпіца. Вона подвійна: довге, пряме, жорсткувате на дотик остьове волосся та короткий, густий, ватоподібний підшерсток. Саме підшерсток піднімає остьове волосся, надаючи собаці характерного об’єму. На голові, вухах, передній частині кінцівок та лапах шерсть коротка і оксамитова. Решта тіла покрита довгою, густою шерстю. На шиї та плечах вона утворює пишний «комір», на задній стороні передніх кінцівок – «очоси», на задніх кінцівках від крупу до скакальних суглобів – пишні «штани», а хвіст вкритий дуже довгою шерстю.
Забарвлення померанських шпіців дуже різноманітні. Стандарт МКФ для цвергшпіца визнає такі варіанти:
- Чорний: Підшерсток та шкіра також мають бути темними. Колір лаково-чорний без білих чи інших відмітин.
- Коричневий: Рівномірний темно-коричневий колір.
- Білий: Чисто білий, без жовтизни, особливо на вухах.
- Помаранчевий: Рівномірний однотонний колір середньої інтенсивності.
- Сіро-завуальований: Сріблясто-сірий з чорними кінчиками волосся. Морда та вуха темні. Навколо очей характерний малюнок («окуляри»). Грива та «штани» світліші.
- Кремовий: Від світло-бежевого до насиченого кремового.
- Кремово-соболиний: Кремова основа з темними (соболиними) кінчиками волосся.
- Помаранчево-соболиний: Помаранчева основа з темними кінчиками.
- Чорно-підпалий: Чорний основний колір з чіткими рудими або палевими підпалинами над очима, на морді, горлі, грудях, кінцівках та під хвостом.
- Плямистий: Основний колір білий. Чорні, коричневі, сірі або помаранчеві плями рівномірно розподілені по всьому тілу.
- Блакитний: Дуже рідкісне забарвлення, що є освітленим чорним.
- Шоколадно-підпалий: Коричневий основний колір з підпалинами.
Найпопулярнішим забарвленням сьогодні є помаранчевий та його варіації (помаранчево-соболиний, кремовий).
