Детальна історія походження малого швейцарського гончака
Історія малого швейцарського гончака, або нідерлауфхунда, тісно пов’язана зі змінами у мисливському законодавстві Швейцарії наприкінці XIX - на початку XX століття. До цього часу в альпійських регіонах були популярні високорослі швейцарські гончаки (Schweizer Laufhund), які чудово працювали на великих відкритих просторах. Однак, з розвитком сільського господарства та запровадженням системи мисливських угідь з обмеженою територією (так зване «Gatterjagd»), виникла потреба в повільнішому, але не менш витривалому собаці.
Ключовим моментом став закон 1905 року, який забороняв використання для полювання в обмежених угіддях собак зростом вище 36 см. Це було зроблено для того, щоб дичина мала більше шансів на порятунок, а полювання було більш етичним і контрольованим. Високоногі гончаки були занадто швидкими для таких умов. Саме тоді швейцарські мисливці та кінологи звернули увагу на коротконогих собак, які могли б довго, але не надто швидко, переслідувати здобич, не виганяючи її за межі відведеної території.
Селекційна робота була спрямована на створення зменшеної копії існуючих швейцарських гончаків. Для цього проводили цілеспрямоване схрещування стандартних швейцарських гончаків з таксоподібними бракками та іншими низькорослими гончими породами. Основною метою було зберегти видатний нюх, мисливську пристрасть і знаменитий дзвінкий голос великих гончаків, але «вкоротити» їм ноги. В результаті було виведено чотири різновиди малого швейцарського гончака (малий бернський гончак, малий юрський гончак, малий люцернський гончак, малий швіцький гончак), що відрізняються типом шерсті та забарвленням, які відповідають чотирьом різновидам великого швейцарського гончака (бернський гончак, юрський гончак, люцернський гончак та швіцький гончак). Офіційне визнання породи Міжнародною кінологічною федерацією (FCI) відбулося у 1954 році, що закріпило її статус як самостійної породи.
